Кавказький бранець

Сторінка 5 з 7

Лев Толстой

Попереду мулла, позаду три старики в чалмах вряд, а за ними ще татари. Сіли, похнюпились і мовчать. Довго мовчали. Підвів голову мулла і каже:

— Алла! (значить бог). — Сказав це єдине слово, і знову похнюпились і довго мовчали; сидять не поворухнуться. Знову підвів голову мулла:

— Алла! — і всі промовили: — Алла! — і знову замовкли. Мертвий лежить на траві — не ворухнеться, і вони сидять, наче мертві. Жоден не ворухнеться. Тільки чути, як на чинарі листячко під вітерцем повертається. Потім прочитав мулла молитву, всі підвелися, підняли небіжчика на руки, понесли. Принесли до ями; яма викопана не проста, а підкопана під землею, наче склеп. Узяли небіжчика попід руки та під литки, перегнули, спустили поволі, підсунули навсидячки під землю, склали йому руки на животі.

Приніс ногаєць комишу зеленого, заклали комишем яму, хутко засипали землею, зарівняли, а в головах небіжчика камінь сторч поставили. Втоптали землю, посідали знову вряд перед могилкою. Довго мовчали.

— Алла! Алла! Алла! — зітхнули і встали.

Роздав рудий гроші старикам, потім підвівся, взяв канчук, ударив себе тричі по лобі і пішов додому.

Вранці бачить Жилін — веде червоний кобилу за село, і за ним троє татар ідуть. Вийшли за село, скинув рудий бешмет, закачав рукава, — ручища великі, — витяг кинджал, погострив на бруску. Задрали татари кобилі голову догори, підійшов рудий, перерізав горло, повалив кобилу і почав білувати, кулачищами шкуру підпорює. Прийшли жінки, дівчата, почали мити кишки: й нутрощі. Розрубали потім кобилу, перетягли в хату. І все село зійшлося до рудого на поминки.

Три дні їли кобилу, бузу пили — небіжчика поминали. Всі татари вдома були. На четвертий день бачить Жилін — в обід кудись збираються. Привели коней, одяглись і поїхали, чоловік десять, і червоний поїхав; тільки Абдул дома залишився. Місяць саме народився — ночі ще темні були.

— "Ну, — думає Жилін, — сьогодні тікати треба", і каже Костиліну. А Костилін злякався:

— Та як же тікати? Ми й дороги не знаємо.

— Я знаю дорогу.

— Та й не дійдемо за ніч.

— А не дійдемо — в лісі переднюємо. Я ось коржиків набрав. Чого ж ти сидітимеш? Добре, якщо надішлють гроші, а то ще й не зберуть. А татари тепер люті, за те що росіяни їхнього вбили. Кажуть — нас убити хочуть.

Подумав, подумав Костилін:

— Ну, ходімо!

V

Поліз Жилін у дірку, розкопав ширше, щоб і Костилін проліз; і сидять вони — чекають, щоб затихло в аулі.

Тільки затихли люди в аулі, Жилін поліз під стіну, вибрався. Шепоче до Костиліна:

— Лізь.

Поліз і Костилін, та зачепив камінь ногою, загуркотів. А в хазяїна сторож був — рябий собака. І такий злий; звали його Уляшин. Жилін уже заздалегідь підгодував його. Почув Уляшин, загавкав і кинувся, а за ним інші собаки. Жилін стиха свиснув, кинув коржика шматок — Уляшин пізнав, замахав хвостом і перестав гавкати.

Хазяїн почув, загайкав із саклі:

— Гайть! Гайть! Уляшин!

А Жилін за вухами чухає Уляшина. Мовчить собака, треться об його ноги, хвостом махає.

Посиділи вони за рогом. Затихло все, тільки чути — вівця пирхає в закутку та низом вода по камінцях шумить. Темно, зорі високо стоять у небі; над горою молодий місяць зачервонівся, догори ріжками заходить. У лощовинах туман, наче молоко, біліє.

Підвівся Жилін, каже товаришеві:

— Ну, брат, гайда!

Рушили, тільки відійшли, чують — заспівав мулла на даху: "Алла, Бесмілла! Ільрахман!" Значить — підуть люди до мечеті. Посідали знову, причаїлися під стіною. Довго сиділи, вичікували, поки люди пройдуть. Знову затихло.

— Ну, з богом! — Перехрестилися, пішли. Перейшли через подвір'я, спустилися з кручі до річки, перейшли річку, пішли лощовиною. Туман густий, та низом стоїть, а над головою зорі ясні. Жилін по зорях примічає, в який бік іти. В тумані холоднувато, йти легко, тільки чоботи незручні, стопталися. Жилін зняв свої, кинув, пішов босоніж. Перестрибує з камінця на камінець та на зорі поглядає. Почав Костилін відставати.

— Не поспішай, — каже; чоботи кляті — всі ноги постирали.

— А ти скинь, легше буде.

Пішов Костилін босоніж — іще гірше: порізав усі ноги об каміння і все відстає. Жилін йому каже:

— Ноги пораниш — загояться, а доженуть — уб'ють, гірше.

Костилін нічого не каже, йде, покректує. Йшли вони низом довго. Чують — праворуч собаки загавкали. Жилін зупинився, почав роздивлятися, поліз на гору, руками ощупав.

— Ёх, — каже, — помилилися ми — праворуч узяли. Тут аул чужий, я його з гори бачив; назад треба та. ліворуч, угору. Тут ліс має бути. А Костилін каже:

— Зажди хоч трохи, дай перепочити, у мене ноги всі в крові.

— Е, брат, загояться; ти легше стрибай. Ось так!

І побіг Жилін назад і ліворуч угору, в ліс. Костилін усе відстає і охає. Жилін як шикне та шикне на нього, а сам усе йде.

Зійшли на гору. Так і є — ліс. Увійшли в ліс, об колючки подерли весь одяг останній. Натрапили на стежку в лісі, йдуть.

— Стій! — затупало копитами по дорозі. Зупинилися; слухають. Потупало, ніби кінь, і зупинилося. Рушили вони — знову затупало. Вони зупиняться — і воно зупиниться. Підповз Жилін, дивиться на шлях проти світла — щось стоїть: кінь не кінь, і на коні щось чудне, на людину не схоже. Форкнуло — чує. "Що за диво!" Свиснув Жилін тихенько — як шарахне з дороги в ліс і затріскотіло лісом, мов буря мчить, гілки ламає.

Костилін так і впав з переляку. А Жилін сміється, каже:

— То олень. Чуєш, як рогами ліс ламає. Ми його боїмося, а він нас боїться.

Пішли далі. Уже волосожар спускатися почав, до ранку недалеко. А чи туди йдуть, чи ні — не знають. Здається Жилі ну, що саме цією дорогою його везли і що до своїх верст десять ще буде, а прикмети надійної нема, та й не розбереш уночі. Вийшли на галявинку. Костилін сів і каже:

— Як хочеш, а я не дійду: у мене ноги не йдуть.

Почав його Жилін умовляти.

— Ні, — каже, — не дійду, не можу.

Розсердився Жилін, плюнув, вилаяв його.

— То я сам піду, — прощавай.

Костилін схопився, пішов. Пройшли вони версти чотири. Туман у лісі ще густіший сів, нічого не видно перед собою, і зорі вже ледве проглядають.

Раптом чують — попереду тупотить кінь. Чути — підковами цокає по камінню. Ліг Жилін на живіт, почав; по землі слухати.