Катріона

Сторінка 53 з 78

Роберт Луїс Стівенсон

Коли я опам'ятався і приготувався до зустрічі, дівчина вже ступила на палубу і з посмішкою на вустах вклонилася мені значно граціозніше, ніж кілька місяців тому при нашій першій зустрічі. Безсумнівно, за цей час ми обоє змінилися; вона ж, здавалось, виросла й розквітла, як молоде красиве деревце. В ній була якась чарівна соромливість, що дуже личила їй, дівчина ніби дивилась тепер на себе іншими очима, набула жіночності. Над нами обома попрацював один чарівник. І якщо міс Грант тільки одного з нас зробила красивим, то елегантними зробила обох.

Ми радісно привіталися, гадаючи, що хтось з нас прибув сюди попрощатися, і раптом зрозуміли, що маємо їхати разом.

— О-о, чому Бебі не сказала мені цього! — розгубилась Катріона, але тут згадала про листа, якого їй дали з умовою розпечатати лише на борту корабля.

В конверті був лист мені такого змісту:

"Дорогий Деві, що ви скажете про мій прощальний сюрприз? Як вам подобається ваша супутниця? Поцілували ви її чи, може, освідчилися? На цьому я вже хотіла закінчити, але тоді зміст мого запитання лишився б сумнівним; що ж до відповіді, то вона мені відома. Краще прийміть добру пораду: не будьте надто соромливим і, бога ради, не намагайтесь бути надто сміливим, бо саме це може завдати вам найбільшої шкоди. Залишаюсь вашим щирим другом і наставником

Барбара Грант".

На аркушику з записної книжки я написав відповідь і привітання, вклав усе це разом з запискою Катріони в конверт, запечатав своєю новою печаткою з гербом Бальфорів і відіслав слугою Престонгрейнджа, який чекав мене в човні.

Тепер ми мали час помилуватися одне одним і за взаємним потягом потиснули одне одному руки.

— Катріоно! — промовив я.

Здавалося, цим словом починалось і закінчувалось моє красномовство.

— Ви раді, що ми знову побачились? — спитала дівчина. — Яка я вдячна міс Грант!

— Навіщо ці пусті слова. Ми надто близькі друзі, щоб говорити про такі дрібниці.

— Хіба вона не найкраща в світі?! — знову вигукнула Катріона. — Я ніколи не зустрічала такої чесної і вродливої дівчини.

— До речі, Альпін цікавив її не більше, ніж качан капусти, — зауважив я.

— О-о, вона так тільки, каже! — заперечила Катріона. — А сама прийняла мене під свій захист і була така добра зі мною тільки через моє ім'я та благородне походження.

— Ні, я скажу вам, чому вона це зробила. На світі бувають різні обличчя. Ось, наприклад, на обличчя Бар-бари кожний дивиться з захопленням і вважає, що вона вродлива, смілива, весела дівчина. А ваше зовсім інше, до цього дня я не розумів, наскільки ви з нею різні. Ви не можете бачити себе, а тому й не можете зрозуміти цього; але знайте, що вона взяла вас під свій захист і була така добра тільки тому, що їй сподобалось ваше обличчя. І кожен зробив би те саме.

— Кожен? — здивувалась Катріона.

— Так, у кого жива душа, — пояснив я.

— Тому-то і схопили мене солдати в замку, — вигукнула дівчина.

— Це ви у Барбари навчилися ловити на слові, — зауважив я.

— Навчила вона мене значно більше: розповіла багато поганого про містера Давіда, а потім трохи кращого, — ніби жартувала Катріона, посміхаючись. — Вона розповіла мені все про містера Давіда, крім того, що він попливе на одному кораблі зі мною. Куди ж ви їдете?

Я сказав їй.

— Виходить, ми… — дівчина зітхнула, — проведемо кілька днів разом, а потім, мабуть, розлучимося навіки! Я їду в містечко Гелветслуйс, де зустрінуся з батьком, а звідти — у Францію, житиму у вигнанні поруч з ватажком нашого клану…

У відповідь я зміг вигукнути тільки "о", бо ім'я Джеймса Мора застрявало у мене в горлі.

Вона одразу ж помітила це і вгадала мої думки.

— Насамперед, містер Давід, — сказала Катріона, — я визнаю, що обидва мої родичі повелися з вами не зовсім тактовно. Один з них — Джеймс Мор, мій батько, другий — лорд Престонгрейндж. Прокурор говорив сам за себе, говорила за нього й його дочка. Тож мені лишається сказати за свого батька, Джеймса Мора, якого закували в кайдани і кинули у в'язницю. Це простий чесний солдат і прямодушний джентльмен-горянин; він не міг навіть уявити, які були їхні наміри, а коли б знав, що все це зашкодить вам, то скоріше вмер би. І, пам'ятаючи вашу прихильність до мене, прошу пробачити моєму батькові й сім'ї цю помилку.

— Катріоно, — відповів я, — і знати не хочу, в чому була ця помилка. Знаю тільки, що ви ходили до Престонгрейнджа і на колінах благали врятувати моє життя. О, я чудово розумію, що пішли ви до нього заради батька, але коли вже були там, то просили й за мене. Про це я навіть не можу говорити. Ніколи не забуду двох речей: ваших ласкавих слів, коли ви назвали себе моїм маленьким другом, і того, що ви благали помилувати мене. Давайте ніколи більше не говорити про образи і пробачення.

Якийсь час ми стояли мовчки. Катріона дивилась на палубу, а я на неї. Коли ми знову заговорили, знявся легенький північно-західний вітер і матроси почали розгортати вітрила, піднімати якір.

Крім нас, на корабель прибуло ще шість пасажирів: троє солідних купців з Лейза — Кіркколді й Данді, які їхали в Північну Німеччину, і один голландець, що повертався додому, а решта — поважні купчихи. Одній з них було доручено супроводити Катріону. Місіс Джеббі, так звали опікуншу, на превелике щастя, дуже страждала від морської хвороби, а тому день і ніч лежала в каюті. Ми були наймолодшими на борту "Рози", коли не брати до уваги блідого хлопчика, котрий (як колись і я) прислуговував за столом. Сталося так, що нас з Катріоною полишили самих на себе. Ми поруч сиділи за столом, і я з великим задоволенням прислуговував їй. На палубі я підстилав свій плащ, щоб їй м'якше було сидіти. Погода стояла для тої пори року особливо гарна — з ясними морозними днями та ночами і стійким вітерцем; за весь переїзд через Північне море майже не доводилося переставляти вітрила; і ми здебільшого з раннього ранку і до пізнього вечора, коли на небі вже сяяли яскраві зірки, сиділи на палубі, а прогулювалися тільки для того, щоб зігрітися. Купці й капітан Сенг посміхались, дивлячись на нас, кидали кілька жартів і знову залишали нас, бо були зайняті оселедцями, ситцем і полотном або розмовами про надто повільний хід корабля і не втручалися у наші справи, які, очевидно, їх зовсім не цікавили.