Про доповідну записку нічого не було чути, принаймні я не чув. Престонгрейндж і його світлість лорд-президент, наскільки я знаю, постарались зам'яти її і мовчали; у всякому разі, так ніхто нічого і не дізнався. В призначений день, 8 листопада, під час хуртовини з дощем, Джеймса Гленського повісили в Леттерморі поблизу Балахуліша.
Таким був фінал моєї політики! Тисячі безневинних гинули до Джеймса й гинутимуть далі, незважаючи на нашу мудрість. Молодь, ще не спокушена облудністю життя людського, боротиметься, як і я, сповнена героїчних намірів, рискуватиме собою, а життя у нестримному русі вперед відкине її вбік, змітаючи, мов непереможна армія, все на своєму шляху. Джеймса повісили, а я розкошую тут, у будинку Престонгрейнджа, та ще й вдячний прокуророві за його батьківське ставлення до мене. Бідолашний Джеймс пішов з цього світу, а я, зустрівши на вулиці містера Сімона, був змушений зняти перед ним капелюха, як зразковий школяр перед своїм учителем. Розправу вчинили з допомогою обману й насильства, а світ існує, як існував досі, і нічого в ньому не змінилось. Негідники ж, які вчинили цей жахливий злочин, вважаються добропорядними, шанованими батьками своїх сімей, ходять у церкву, сповідаються й причащаються!
25-го того ж місяця мало відпливати з Лейза судно, і мені несподівано запропонували збиратися в Лейден. Престонгрейнджу я, звичайно, не міг перечити, бо й без того надто довго користувався його гостинністю. Але з його дочкою був відвертіший, нарікав на свою долю, яка гнала мене з Едінбурга, і запевняв дівчину, що, коли вона не дозволить мені попрощатися з Катріоною, я в останню хвилину відмовлюсь їхати.
— Хіба ви вже забули мою пораду? — спитала міс Грант.
— Ні, не забув, — відказав я, — знаю також, що я зобов'язаний вам і повинен виконувати ваші накази… Та іноді у вас ніби сидить якесь бісеня, тоді ви надто схильні до жартів, щоб на вас можна було звіритись. Це ви самі добре знаєте.
— Краще послухайте мене, — перебила вона. — Будьте на судні о дев'ятій ранку; відпливатиме воно не раніше ніж о першій годині дня, і коли вас не вдовольнить те, що я пришлю вам на прощання, можете знову повернутися на берег і самі шукати Кетрін.
Добитися від неї чогось більшого я не зміг і мусив погодитись.
І ось настав день, коли я мав від'їжджати. Наші відносини з міс Грант були надзвичайно близькі й дружні, я був багато чим зобов'язаний дівчині, і думки про те, що нам доведеться розлучатися, а також про гроші, які я мав роздати слугам, не давали мені спати. Я знав, що вона вважає мене надто сором'язливим, і хотів якось піднестися в її очах. Тож я набрався хоробрості і, коли ми востаннє лишились удвох, досить сміливо запитав, чи не дозволить вона поцілувати її на прощання.
— Ви досить дивно забуваєтесь, містер Бальфор, — відповіла дівчина. — Я, здається, ніколи не давала вам приводу зловживати нашим знайомством.
Я стояв перед нею, мов зупинений годинник, не знаючи, що подумати і що сказати, коли дівчина раптом обома руками обвила мою шию і від душі поцілувала мене.
— Яке ж ви дитя! — вигукнула вона. — Невже й справді ви думали, що я могла розстатися з вами, як з чужим? Я й п'яти хвилин не можу бути серйозною, але з цього ви не повинні робити висновків, що я не люблю вас. Кожного разу, коли я дивлюсь на вас, мені хочеться по-справжньому любити вас і сміятись! А тепер, на завершення вашого виховання, я дам пораду, яка може незабаром стати вам у пригоді. Ніколи не просіть дозволу у жінок. Вони не можуть відповісти інакше, як "ні"; бог ще не створив тієї дівчини, яка могла б протистояти цій спокусі. Богослови гадають, що саме в цьому полягає прокляття Єви, бо вона не промовила "ні", коли диявол запропонував їй яблуко. Тому її дочки мусять відповідати тільки цим словом.
— Мені скоро доведеться розстатись із своїм вродливим наставником… — почав я.
— Дуже люб'язно, — перебила дівчина, присідаючи.
— …і я хотів би поставити вам одне запитання, — вів я далі. — Можу я запитати у дівчини, чи вона вийде за мене заміж, чи ні?
— Ви думаєте, що могли б інакше одружитися з нею? — спитала міс Грант. — Може, по-вашому, краще, щоб вона сама освідчилася?
— Ви самі бачите, що не можете бути серйозною, — кинув я.
— В одному я лишуся серйозною, Давід, — відповіла дівчина. — Я завжди буду вашим другом.
Коли ранком другого дня я сів на коня, то побачив, що всі жінки сім'ї Престонгрейнджа зібралися біля того самого вікна, звідки ми колись дивилися на Катріону; вони кричали мені: "Прощавайте", і махали хустинками. Я знав, що одна з чотирьох була щиро засмучена; саме це, а також згадка, як три місяці тому я підходив до дверей цього будинку, змішали в моєму серці і смуток, і вдячність.
ЧАСТИНА ДРУГА
БАТЬКО Й ДОЧКА
Розділ двадцять перший
ПОДОРОЖ У ГОЛЛАНДІЮ
Корабель стояв на якорі далеко за Лейзьким молом, так що дістатися до нього можна було тільки на човні. Але нас це ніскільки не утруднювало, бо день видався тихий, холодний. Небо поступово затягалося сірими хмарами, а над водою клубочився густий туман, у якому ледве виднівся корпус корабля. Проте у сонячному сяйві, схожому на блимання вогню, яскраво вимальовувалися високі стрункі щогли. Корабель виявився зручним торговим судном з тупим носом. Він був навантажений сіллю, солоною лососиною і тонкими льняними панчохами для голландців. На борту мене привітав капітан Сенг (здається, родом з Лесмааго), дуже сердечний, добродушний моряк, що заклопотано метушився по палубі. Я прибув першим, і мені не лишалось нічого іншого, як милуватись мальовничим краєвидом з палуби і розмірковувати, чим виявиться обіцяний мені прощальний сюрприз.
Наді мною золотилися в іскристих променях Едінбург і Петланд-Хіллз, час від часу сонце заступали димчасті хмари; від Лейза мріли вдалині тільки верхівки димарів, а над водою все скрадала сіра пелена туману. Раптом до мого слуху долинув плескіт весел, і незабаром з туману, мов з диму велетенського вогнища, виринув човен, на кормі якого сидів закутаний від холоду з голови до п'ят чоловік, а поряд з ним — струнка, вродлива, тендітна дівчина. Я тільки глянув на неї, і в мене завмерло серце.