Стара Кармелиха було стрепенулася, як сусід промовив: "А чи ви чули",та як почула, що це річ про Чорний гай, то й перестала вважати. Чорний гай далеко, у іншому повіті, і Кармелю туди нема по що братись: хоч би не сказала і того стара, чого йому й у своєму повіті зникнути і по чому вона порішала, що він близько десь, а не далеко,— перестала вона слухати сусідову мову і знов задивилася на шлях.
Смутнії ж хороші очі молодої Кармелихи не однімалися, не відривалися від сусіди, і пильно-пильненько вона його мову прислухала.
А сусіда розказує:
— От,— розказує,— крамарів розбили, панів розбили. Тільки що є тут диво…
— Яке диво? — спитала молода Кармелиха.
— А таке диво,— говорить сусіда і сідає на призьбі коло неї,— таке диво, що нікого там не ріжуть, ані забивають, тільки обберуть та й пустять на волю, коли ти багач: а забачать — ти вбогий, бідний чоловік, так іди собі цілий, як був,— і пучкою до тебе не доторкнуться. От,— кажуть, — їхав один бідолаха, стрівсь із ними, молодцями, та й засміявсь: "Не боюсь я вас,— каже,— пани мої молодці! Голому розбій не страшний, і життя не дуже його дороге — оцінне. Коли забить, то бийте, а ні, то пускайте — мені нема часу стоять, треба їхать — хазяїн дожидає, буде лаяти!" Тоді,— кажуть,— виявивсь старший, їх отаман, і кинув йому капшук грошей, і промовив: "їдь собі, друже", і сам, й усі його молодці зникли у путі. А той бідолаха зовсім сторопів від такого доброго дива, і додому приїхав сам не при собі, і привіз капшук грошей — саме щонайчистіше срібло!
Нічого не промовила на се молода Кармелиха, тільки збіліла, наче біла хустка, і поцілувала свою дочку маленьку, що вона втихла в її на руках й теж слухала, наставивши ушечка.
IV
Знов ідуть дні за днями і часи за часами, і що день, що година, то більше усе вісток, більш та більш чуток про розбійників у Чорному лісі.
Справді, чудні та небувалі се розбійники уявилися, і чудний і небувалий вони теж розбій правили: що попадавсь їм багач у руки — вони його оббирали, попадався вбогий — вони його наділяли; нікого не забивали, не різали. Теж чудний та дивний в їх отаман був: ішла чутка, що така була краса його невиписана, невимальованна, невимовленна, що не можна словом розказати, ані пером описати, та славили, що не можна й очима було надивитися, бо сліпила вона, як те сонечко пломенисте.
Їхала, кажуть, одна скупа пані і везла з собою усі свої скарби великі — така вона скупа була, що ніколи зроду не розлучалася з тими скарбами своїми ні вдень, ні вночі,— їхала вона Чорним гаєм і попалася розбійникам. Оступили її коляску, возниць, її слуг, убік, говорять до неї: "Пані, гроші віддавай!" А пані страшно закричала та несамовито на весь гай темний і учепилась руками, немов заліз ними кігтями, у своє добро — не дає. Хотіли в неї відняти, відібрати, так тільки хрумають її старі пучки, а не відриваються, і очі хижі блискають у світі місяцевому, наче в хижої, голодної вовчиці. Виходить тоді отаман сам з пущі і промовляє до неї: "Віддай, пані, гроші! Пожила ти у золоті, у розкоші, буде вже з тебе: дай іншим!" Як глянула пані на отамана, то навіть скарби свої з рук впустила: як блискавиця, вразила її та краса чаруюча — впала пані без пам’яті, бо скупощі її аж за серце вхопили, а та краса збавила силу всю.
І їхала теж молода дівчина багата з братом своїм і теж попалися розбійникам. Брат був чоловік хоробрий,— оглянувсь округи — гай стоїть стіною чорною одусюди, одусюди обступили люди високі, кріпкі, міцні; бачить він — негарне діло, а таки дума собі: спробую одбиватись! "Сиди тихенько, сестро,— каже сестрі,— не бійся", і, обертаючись до розбійників, говорить: "Пропустіть, люди добрі!", а вони йому на теє: "Давай гроші, багачу!" Сестра вже чи жива, чи мертва сидить. "Нема в мене про вас грошей!" — одказує брат. "Давай-бо по волі, а то візьмемо силоміць",— грозять вони йому і ближче підступають. Сестра заплакала, закричала і затулилася руками. І чує вона поміж гомоном, говіркою та сваркою — чийсь голос її вговоряє: "Не плач, дівчино, і не бійсь!" Хутенько відняла вона руки від личка і глянула, хто поперед нею стоїть,— і вже довіку з пам’яті в неї не вийшла та краса чудова. Страх її і жах минувсь увесь, і такий спокій обійняв її, що хоч жити, хоч помирати зараз — усе те зарівно. Вона склала руки, дивилася та слухала.
Одібрали гроші в брата та й пустили їх. "Багато вбогих бідолаків у світі нищить голод і холод — пам’ятайте!" — промовив той голос самий, що вговоряв дівчину: "Не плач, не бійся",— отаманів голос.
Ніхто в дівчини не зняв з шиї доброго намиста з дукачами — вона сама зняла його й кинула отаманові під ноги, і чула від його: "Спасибі, дівчино!"
З того ж часу все для дівчини якось наче помарніло й пов’яло: і місця, і обличчя всі поробилися без цвіту і без квіту наче. Каже дівчина отцю й неньці: "Тату, мамо! піду я у монастир!" — і пішла у черниці.
А брат її, не кажучи слова, не давши віди жодної отцю, ані матері, ані приятелеві, ні товаришеві, зібрав усе добро, яке собі мав, покинув усю придобу, залишив і спокій, втік і пристав сам до громади у Чорному лісі.
V
Коли оце в Кармелевім селі пройшла чутка, що се їх Кармель отаманує в Чорному лісі,— пройшла чутка і зрушила старого й малого, доброго й лихого. Котрий козак стрічавсь, то усе козак заклопотаний; котра козачка проходила, то все козачка розтурбована, у тривозі!
Дійшла чутка до Кармелевої матері старої і до його молодої дружини. Стара мати говорить, слізьми слова свої приливаючи, до невістки:
— От люди лихі! От недобрі, Марусечко! От поговір який на мого Кармеля, от позлодійка яка на мою кохану дитину! Не йму я віри сьому! Не йму віри! А як віри пійму, то вмру! А ти ж, Марусе? Що ж ти?
— Я житиму й кохатиму,— говорить Маруся; а малесенька дочка стояла тут та слухала і собі теж бубонить:
— І я з мамою! І я з мамою!
Проминуло ще багато днів, і одного разу уночі — ніч була ясна та тепла, місяць світив і зорі, сади у квіту стояли, хати у тиші й сні, соловейки щебетали,— Кармелева дочка спала солодко й легенько дихала; заснула теж і стара мати, нагорювавшися та наболівшися, і спала невпокійним сном — то зітхала вона у сні, то знов скрикувала, схлипувала,— сон хоч зміг неміцну стареньку, та спокою їй не дав.