Нетерпіння отамана передалося й Уляні, й товаришам. Усі мовчали... Загострений слух жадно ловив щонайменший шерех... У нічній тиші лісу виразно було чути падіння сухої гілки або шелестіння листя. З кожною хвилиною напружений настрій зростав.
Кармелюкові здавалося, що він не може вже витерпіти цих душевних мук... Як ось нараз чуйне вухо його піймало якийсь звук, що донісся здалеку і розмірено повторювався...
— Скаче! — вирвався у Кармелюка хрипкий шепіт. Усі вискочили...— Тихше! — прохрипів Кармелюк і знову завмер... Завмерли й усі присутні...
Чути було тільки, як шуміла крон у пухах. Ллє ось звук, який був урвався па хвилину, почувся знову, цього разу цілком виразно й безперервно.
— Скаче, скаче! — заговорили всі одразу, і в цей час до їхнього слуху долинув далекий, протяжливий свист.
— Олекса! — крикнув Кармелюк.— За роботу, діти!
В одну мить зірвалися всі з місць і кинулися до мосту. Ще кінь Олекси тільки показався на горі, а робота була вже закінчена.
В різних місцях мосту гайдамаки повисмикували колоди, скидаючи їх на безладну купу, так що міст тепер увесь зяяв дірами, відокремленими одна від одної викинутими колодами. Поручні його також завбачливо поламані. В кращому разі екіпаж мусив миттю перекинутися.
— Обережно! — гукнув Андрій Олексі, що спускався.— Готове.
— Далеко? — кинувся до нього Кармелюк.
— Верст за чотири! — відповів Олекса, зіскакуючи з коня.
— Він?
— Ніхто інший. Звідти, з Гончарів.
— А вершників скільки?
— Здається, тільки два.
— Га! Попалась мишка! — заскреготав зубами Кармелюк і звернувся владним голосом до товаришів, які стояли навколо.— Ви,— відокремив він три душі з ватаги,— засядьте з Андрієм з того боку, а я з рештою — з цього. За першим моїм посвистом кидайтесь по одному до коней, по . два до повозу. Аркани, вірьовки є?
— З нами, батьку,— відповіли хором гайдамаки.
— Не вбивати нікого без крайньої потреби. Всіх пов’язати й тягти в ліс,— там розпоряджуся, а найпаче живим мені зв’язати Янчевського. За нього кожен з вас відповість мені головою... Я сам учиню над ним суд і розправу.
Товариство розділилося й зникло в кущах над дорогою. Через хвилину на лісовій дорозі знову було тихо й безлюдно. Осяяна місяцем, ця дорога спускалася й знову підіймалася на гору, ніби широка розмотана стрічка, і тільки у вузькій долині тонула в глибокій тіні, яка наповнювала ущелину й приховувала під своїм покровом і зруйнований міст, і схованих людей...
Та ось, нарешті, з далини почувся дружний тупіт коней, що швидко бігли... все ближче, ближче... і на шпилі гори показався фаетон, запряжений впростяж четвериком. Попереду й позад коляски скакало по верхівцю.
— Він, він, наші коні! — шепнув Кармелюкові Онисько, що виповз на животі на край лісу.
Кармелюк стиснув до болю його руку і з силою одшарп-нув Ониська назад. Екіпаж почав спускатися. Спершу коні йшли повільною ступою, але, не доїхавши до підошви гори, фурман пустив коней; вони підхопили риссю, і майже в той самий час почулися гучний тріск, крик переляканих людей і владний покрик Кармелюка: "Стій!"
Але й без цього покрику екіпаж не міг зрушити з місця; один кінь упав у рів, а колеса загрузли в дірах мосту; екіпаж перехилився і майже повис над ровом. Фурман і форейтор попадали з козел. За першим посвистом Кармелюка розбійники повискакували й оточили екіпаж.
— Хто єстесь? — виймаючи з піхов шаблю, крикнув у відповідь Кармелюкові один з вершників, які супроводжували екіпаж.
— Кармелюк! — відповів голосно Янко, виступаючи наперед.— Ей, хлопці, в?яжіть їх!
В одну мить заціпенілі від жаху вершники були постягані з коней і з зв’язаними руками й ногами однесені в ліс; те ж саме було вчинено з форейтором та фурманом. Кармелюк підступив до екіпажа; постать, що таїлась у глибині його, наполовину прихована піднятим верхом, не подавала й найменших ознак життя.
— Ану лишень виходь, пане! — заговорив напруженим від стриманої злості голосом Кармелюк,— Поміряємося тепер силами... Сам на сам. Своїм товаришам я не дам наказу арканити тебе, а сам розправлюся. Чого ж злякався, як заєць!.. Читай орацію! Впізнав, надість, мене?!
Жалісний стогін почувся з глибини екіпажа. Дикий жах охопив Кармелюка.
XXXVI т
— Спускайте верх!! — закричав Кармелюк не своїм голосом.
Верх з гуркотом опустився, і перед розбійниками постала жалюгідна, миршава постать з лисою головою, гострим червоним носом і тремтячими від жаху щелепами. Постать трусилася навпочіпки на сидінні екіпажа, притискаючись' з такою силою до його спинки, ніби хотіла пройти крізь неї.
— Хойнацький! — скрикнув в одчаї Кармелюк.
— Я... я... літосці! Милосердя! Я ніц... нігди...— бурмотів Хойнацький, та Кармелюк не дослухав його.
— Шахрайство! Ошукав, проклятий жид! — заричав він.
— Ні, батьку, не ошукав,— перебив його Андрій,— а значить, диявол поїхав іншою дорогою!
— Але наші коні,— втрутився в розмову Онисько,— це ж наші коні!..
— Ага! Коні Янчевського? — з гарячковою швидкістю заговорив Кармелюк, хапаючи Хойнацького за руку.— Де ти взяв ці коні?
— Купив, як бога кохам!
— Брешеш! — крикнув громовим голосом Кармелюк,— Навмисне підладнав усе, щоб урятувати свого приятеля! Ну, гаразд, тепер і заплатиш за нього своєю шкурою!
— Милосердя, вельможний пане, милосердя! — зарепетував Хойнацький і плюхнувся на дно коляски на коліна, але тому що коляска висіла, перехилившись з мосту, то Хойнацький зсковзнув униз і полетів би в болото, якби його не схопила за комір залізна рука Кармелюка. Як ошпарене курча, мелькнув Хойнацький у повітрі худими ніжками й опустився на міст.
— Ні, не втечеш! — накинувся на нього Кармелюк.— Захотів рятувати свого преславного Демосфена, то розплачуйся тепер сам! Гей, хлопці! Лози сюди... вогню!...
— Вельможний пане, помилуй! Змилосердься! — забелькотів Хойнацький, плазуючи в ногах і намагаючись піймати полу Кармелюка.— Я помру, я не витримаю... в мене й так ледве‘держиться дух... Що я тобі коли зробив? Чим досадив? А через твою ясну милість немає мені життя на світі!
— Через мене немає тобі життя на світі?
— А так, так, проте пана!..— казав Хойнацький.— Хоч згадай і сам: хіба я хотів купувати твою милість? Боронь, боже! Мене навіть у піт кидало, коли я дивився на тебе... А небіжка затялася: "Куплю та куплю, гарний хлоп, розумний. хлоп!" Скільки разів я благав її: "Ой любуню, годі... на біса нам той хлоп здався, ліпше п?ять дурних хлопів, аніж їден розумний?" Ой, як бога кохам — правда! А вона своє та своє! А колй ти, вельможний пане, став служити в нас... у покоях,— поправився він швидко,— хіба я тобі хліба шкодував, хіба я не був добрим господарем? Якщо й вичитував, то не з своєї волі; напосядеться було небіжка,— і скажу, а самого лихоманка так і тіпає, як гляну на твої руки. Та й у москалі тебе дружина віддала, а не я: адже весі" маєток був її... а проти такої дружини що я міг? Єзус-Марія! Та я й спати перестав, як оселився ти в нас у домі..о Ой, хіба я собі того лиха хотів? Та мені ліпше бачити холеру в своїх покоях, аніж твою вельможну милість!..