Жалісливе белькотання Хойнацького і його неймовірно-комічна постать трохи вгамувала бурю в душі Кармелю-ковій, йому згадувалися дні, проведені у Вівсяниках, жалюгідний образ пана Хойнацького, котрий тіпався при одному тільки слові своєї жахливої дружини, і злість у його серці поступилася місцем гіере/д; грайливим настроєм.
— Хіба б я не заплатив вельможному панству за те, що воно вволило даремно потрудити себе? Але чим же я тепер заплачу? Що я маю? Я сам тепер став убогіший за хлопа... Нещастя мої пішли відтоді, як вельможний пан мав честь вступити лакеєм у мою господу... Сконала-небіжка! — Хойнацький глибоко зітхнув і, знявши очі до неба, додав примирливим тоном: — Ну, на це я не ремствую... Не йду проти божої волі, і якщо її непорочна душа знадобилася панові богові, то що ж я, бідний чоловік, можу? Тільки стати перед божим провидінням на коліна, тим більше, що по духівниці небіжка Доротея все мені залишила. Але гірше лихо сталося потім,— фізіономія Хойнацького жалісливо скривилася,— налетіли на мене судді, асесори, комісари, обдерли до нитки... Почали запевняти, що я сам убив свою небіжку заради спадщини... я змушений був віддати все, що було, аби тільки уникнути кари...
— Оце так штука! — розреготався Кармелюк, а за ним і всі розбійники.
— Вельможному панству смішно,— провадив Хойнацький, витираючи рукавом очі,— а мені-то як... Через оце все втратив яі пеньонзи, і вшистко... ось навіть і ці коні... Я ж не заплатив за них, сором сказати — напрокат узяв у пана Янчевського, щоб мати змогу їздити, як то подобае благородному шляхтичеві...
— Гай, гай! — усміхнувся Кармелюк.— Ну, жаль мені тебе, пане господарю. Нехай так і буде, цього разу прощаю. Не треба лози! Правду кажуть: шкурка за чиньбу не варта. Ми не комісари, обдирати не будемо, а тільки люди дорожні, і гроші нам зараз потрібні, то ти позич, що можеш, а ми потім тобі віддамо з лишком.
— Ой вельможний пане! — скрикнув і зраділий, і зляканий Хойнацький.— Хоч усі кишені повивертай — сам побачиш, що нема й шеляга... Були в мене останні десять тисяч злотих і ті позичив, ох, майже гвалтом позичив суддя лі-тинський... Дав вексель, але що мені з того паперу?.. Не можу й вимагати, боячись нагадати йому, щоб знову не почали діймати асесори та комісари.
При останніх словах Хойнацького по обличчю Кармелюка ковзнула хвацька усмішка.
— А е в тебе той вексель?
— Є, завжди з собою вожу.
— Ну й добре! Давай же його сюди, та не бійся... не бійся, кажу! Тому що ти через мене так багато збитків маєш, то треба й тобі допомогти. Гроші я одержу від судді і по-товариському як слід віддам половину тобі, а половину візьму собі .за труди, бо без моєї допомоги не бачити тобі їх, як своїх вух!
Тремтячими руками вийняв Хойнацький з кишені гаман, дістав з нього складений учетверо папірець і дав його Кармелюкові. Кармелюк швидко перечитав його.
— Одержимо! — промовив він уголос.— Тільки гляди, для цього ти повинен зробити ось що: передусім сядеш зі мною в повіз і робитимеш те, що я тобі наказуватиму. Не бійся, зла тобі ніхто не зробить.
— Ой, роби, що хочеш, пане ласкавий... пощади тільки мені життя! — простогнав Хойнацький і клюнув червоним носом у землю.
— Тьху! Та й нагнали ж тобі холоду комісари! — мимохіть усміхнувся Кармелюк.— Ще раз кажу тобі: не бійся, нічого тобі не буде, і це — перша кондиція; друга ж — ось яка: коли ти повернешся у Вівсяники, то щоб до самої неділі не казав нікому й слова про те, що сталося тут. Сім днів, чуєш, тільки сім днів помовч, а тоді дзвони, скільки хочеш. У неділю одержиш і гроші. Але якщо ти,— грізно промовив Кармелюк,— до неділі заїкнешся кому-небудь хоч одним словом, то не тільки пеньонзів не побачиш, але й спину твою так спишу, що місяць лазитимеш рачки...
— Ой літосці! — заволав Хойнацький і простягся ниць на містку.— Все, все... як пан хоче...
— Підведіть, братове, вельможного пана та витягніть скоріше повіз... Треба поспішати, а поки що одведіть йогомосць туди, в холодок, та постережіть, щоб не скоїлося з ним чого. Уляно, ти, як господиня, розваж якось вельможного пана та принеси закусити...
Два розбійники в супроводі Уляни одвели Хойнацького в лісові хащі й зосталися там стерегти його, поки всі інші заходилися рятувати коней і екіпаж.
На щастя, екіпаж був не дуже пошкоджений, і за півгодини спільних зусиль уже все було готове до дальшої подорожі.
— Ну, ведіть лишень пана сюди! — скомандував Кармелюк.— Ти, Чапле, та Гололобий, та Лівшак, зостаньтеся поки що коло спарованих плашок, одтягніть їх подалі в ліс, а ми пришлемо по них підводу. Ти, Ониську, лізь на козла, на старе місце, Андрій — за козака, а ви,— звернувся він до всіх інших,— сідайте на коней і скачіть коло нас, щоб і ми їхали, як годиться благородним шляхтичам. Держи на корчму, Ониську, а ти, Андрію, оглядайся на всі боки.
В цей час до екіпажа підвели Хойнацького.
— Ну,— Кармелюк зробив граціозний жест,— проше пана. Пан, як поважний господар, сяде на головному місці; а Уляна, як пані, поряд з ним... не прогнівайся, пане, що з мужичкою сидиш: поглянь на неї — чи знайдеш таку й серед ваших вельможних пань? А сам я сяду проти вас, як і годиться панському економові. Ну, що ж, пане? Чи не слухаються ноги?
Справді, змертвілий од страху Хойнацький не міг зрушити з місця. Кармелюк підняв його і всунув у глиб екіпажа.
— Гляди ж, пане,— суворо промовив Кармелюк,— ні слова, кого б не зустрів! Ти спиш? Чуєш? Я добра тобі хочу, і якщо робитимеш усе те, що звелю, допоможу тобі більше, ніж усі твої сусіди, а якщо хоч у чомусь не послухаєшся — суд у мене короткий. Уляно, ти візьми пана за руку та дивися за ним; ось тобі пістоль, і якщо він надумає крикнути або хоч ворухнутися — стріляй!
— На бога! — заблагав Хойнацький, одсуваючись убік.— Я ніц... нігди... Ой пані, проше... пані ж не знає... може стрельнути... Ой!!.
— Не стрельне, не бійся,— посміхнувся Кармелюк, кладучи Уляні на коліна пістоль.— А тепер я ще зав’яжу тобі очі, щоб краще спалося... Ну, отак!
Кармелюк зав’язав нещасному Хойнацькому очі, прихилив його до спинки екіпажа й скомандував голосно:
— На коней, хлопці, рушай!