Нарешті, чуйне вухо Кармелюкове почуло шерех ходи,— хтось наближався.
За хвилину з-за кущів виринула Уляна в супроводі Они-ська.
— Ну що?.. Про Янчевського? — кинувся до неї Кармелюк, а за ним і Андрій.
— Угадав, угадав! —скрикнула Уляна, сяючи й задихаючись від швидкої ходи.
— Що ж там, що?..
— Зараз! Передихну!.. Бігла!.— промовила вона з зусиллям, тримаючись рукою за серце, що билось, як не вискочи-. ло, й сіла на колоді.
— Та що ж? Що? Одне слово? — не вгавав Кармелюк.
— Янчевський завтра ввечері виїжджає до Пігловсько-го,— урочисто випалила'Уляна.
— Що? Завтра? Хто сказав!? Як довідалася? — скрикнув, спалахнувши від радості, Кармелюк.
— Жид Йосько примчав сказати...
— Обманює? Підкупили? Як міг довідатись?
—'Правда. Він не збреше; він давно мені служить... Та
й яка йому вигода? Янчевський і йому залив сала за шкуру, а в нас він заробити може...
— Правда, господинько, правда,— підтримали Уляну Андрій і Онисько.
— Ну, почекай, кажи ж, як жид довідався? Як? Коли? — Кармелюк закидав Уляну запитаннями.
— Він приймав сьогодні в Янчевського пшеницю; клятий скупердяга додержав її до такої пори!
— Го-го! У нього гноїться пшениця, ще позаторік засипана по ямах,— не втримався Онисько.
— Ну, то ото ж,— провадила Уляна.— Коли він приймав ту пшеницю, а видавав її пан...
— Пан такий скупиц, що нікому не довірить! — докинув знову Онисько, але Кармелюк суворо перебив його:
— Ну!
— Ну от, коли Йосько приймав пшеницю,— розповідала Уляна,— прискакав до пана гонець Пігловського, доїжджачий — Йосько впізнав його,—і передав Янчевському листа; той прочитав його, велів подякувати панові й сказав, що виїде завтра ввечері.
— Куди?
— До пана ж Пігловського: гонець від нього листа привіз.
— Виходить, Пігловський запрошував його до себе?
— Не інакше; Йосько каже, що на післязавтра з’їжджаю-ться до нього пани на облаву...
— Ага, так... так... Напевно, на вовків,— швидко промовив Кармелюк.— Але чекай... На чому він поїде?
— А Йосько чув, як пан звелів фурманові на завтра повіз готувати!
— Та який? Натачанку, чи каруцу, чи берлин?
— Та чи не однаково тобі? Ми його і в обличчя впізнаємо.
— Так-то так, а все-таки,— досадливо прицмокнув Кармелюк,— та от іще, якою дорогою він поїде? Адже від Гончарів до Головчинців не один шлях.
— Шлях ие один! Звичайно, можна їхати й на Гути, й на Гниле, й па Грабовий кругляк, а тільки ми завжди їздили на Гутів ліс,— жваво заговорив Оиисько,— дарма що там верст зо дві треба болотом проплутатись,— але влітку болото пересихає,— а зате вся дорога краща й ближча: лісом перехопитися, а там уже миля — не більше.
— Правда, правда,— повеселішав Кармелюк.— Я й забув, що ти, любий друже, можеш нам це розтлумачити. Через Гутів ліс, мені б це й на думку не спало.
— А там ще в лісі є така місцинка, що ну! Гора і під горою зразу ж маленький місточок... Засісти то ніхто не вирветься.
— Дуже добре, друзі... Запрошую ж і я вас на облаву на старого вовка. Допоможіть мені піймати його, помститися за себе...
— Голови покладемо, батьку! — вигукнули разом Андрій і Онисько.
— Спасибі, спасибі, друзі, брати мої! — з почуттям промовив Кармелюк і потім додав у роздумі: — Тільки малувато вас, ось що прикро. Всіх восьмеро, а пан, мабуть, з вершниками їздить.
— Та бере душ шість, більше для шаноби,— мовив Андрій.
— Гм... душ шість, та фурман з козачком — вісім, та сам пап, а може, й ще хто — десять. Вісім на десять, виходить...
— А мене хіба ти не лічиш, отамане? — промовила Уляна, виступаючи наперед з розпашілим обличчям,— чи ти гадаєш, що я злякаюся або не зумію загородити ненависному дияволові ножа в серце?
— Уляно, невже ти так гадаєш? — здивувався Кармелюк і мимохіть замилувався задирливим, прекрасним обличчям запальної розбійниці.
— Не гадаю, а вирішила,— перебила його Уляна,— ділити з вами однакову долю, дарма що я жінка, а за тебе, отамане, горло всім перерву!
Орлиця! Отаманша наша! — вигукнув захоплено Кармелюк, притягаючи до себе Уляну.
— Слава! На погибіль ворогам! — завершили Онисько й Андрій, підкидаючи вгору шапки.
Наступного дня, що опівдні всі товариші з Кармелюком і Уляною на чолі залягли в яру, який їм показав Онисько; справді, для засідки важко було підшукати зручнішого місця. Дорога, якою повинен був їхати Янчевський, пролягала через густий Гутівський ліс. То була вузька лісова доріжка, мало проїжджа. Гутівський ліс тягся й по горах, і по багнистих улоговинах, і славився численністю диких кабанів. У тому місці, де засів Кармелюк з’ товаришами, дорога спускалася з досйть крутої й високої гори у вузьку долину і зараз же знову підіймалася на гору. Грунт у цій вузькій долині, що тяглася впоперек лісу, був грузький, багнистий і поріс непролазними лісовими заростями, в котрих дуже легко можна було сховатися від непроханого ока.
Цим прикриттям і скористався Кармелюк. Біля підошви самої гори, з якої повинен був спускатися Демосфен, сочив-ся по драговині невеличкий струмочок; через нього було перекинуто вутлого дерев’яного місточка; треба тільки розібрати або хоч розладнати цей місточок, і той екіпаж, який би спускався з гори, неодмінно мусив або перекинутися, або загрузнути в болоті. Все це забезпечувало успіх задуманого діла.
Товариші спокійно лежали в глибині хащів, ждучи бажаного гостя, й поки що підживлялися паляницею й засушеною ковбасою, що захопила Уляна. Стриножені й осідлані коні паслися тут же, недалеко.
Тільки Кармелюк не їв і не говорив нічого, знемагаючи від чекання й нетерпіння, хоч турбуватися не було чого: вжито всіх заходів перестороги, щоб не пропустити Янчевського.
За лісом, верст за дві, на пригірку, з якого видно було на далеку відстань усю долину й пересохле болото, стояв з добрим конем Онисько й, при першій появі екіпажа, повинен був летіти й сповістити товаришів. Розібрати місточок було справою однієї хвилини, а за розрахунком вершник повинен був випередити повіз принаймні на півгодини. ' Нарешті настала ніч. Зійшов місяць і осяяв рівним світлом вузьку лісову просіку. Хвилювання Кармелюка дійшло до крайніх меж.
— Передумав... не поїде... вибрав ішггу дорогу! — казав він собі, кусаючи губи.