Кармелюк, поринувши в роздуми, тільки усміхнувся на цю фразу й знову заглибився в себе.
— Що ж,— кажу,—кликав, тяг його за собою, а він уперся, як бик. Не загибати ж усім через дурнів!..
— А ви, дядьку, обережніше! — ображеним тоном зауважив Андрій.
— Так, правда,— підтримав, немов прочумавшись, отаман.— Андрій чесно викопав свій обов’язок... Ти ж,. Дмитре, сам добре знаєш військову дисципліну. Наказ дано "в багнети" —і марш, не роздумуй! От і тут Андрій з товаришами прислужився добре всім і тобі теж: вони затримали ворожий загін і вам дали можливість відійти... Я не сподівався нападу вночі і велів ждати мене, і от вони не побоялися підставити під обух свої голови і тим урятувати товаришів і отамана!
— Правда, правда! — жваво загомоніли кругом.— Спаси
бі їм! Добрі вони, славні товариші!..
— Еге! — мотнув головою Дмитро.— Як подивлюся тепер, то чи не вийшов з мене самого дурень? їй-богу! Отаман це по справедливості, як по артикулу... А я, виходить, мозковинням сплохував... З’їла б його муха! То ти, брате Андрію з товаришами, пробачте мені на слові...
— Що ви, дядьку! — обізвалися задоволені похвалою отамана гайдамаки.
— Так от,— провадив Дмитро,— намагаючись загладити невигідне для себе враження.— Затривожився пан отаман, а за ним і ми всі... Стали думати й гадати, яким би манером урятувати з полону товаришів... Один з челяді мар-шалкової, Максим Грець, отой он білявий, що пристав до нас,— показав він порухом брів,— так він доповів тоді, що достеменно, мовляв, чув, як маршалок казав, що ескадрон уланів стоїть в Н., що частину його він викличе до себе, а частина там зостанеться, і що коли кош впіймають, то щоб везли до Літина, де буде й комісія. Батько наш, треба правду сказати, побивався за вами найдужче, ходив, руки ламав, а нарешті таки додумався: "Гайда,—каже,—в Руд^ ню, де ночують улани, ми до світанку ще встигнемо там бути..." — "А що,— питаю,— накажеш: позаколювати їх, як поросят?"—"Ні, мені треба,—каже,—добути їхній одяг...
і краще б тихцем добути". А наш фурман і обзивається: "У мене в тому селі кума є, то я спробую до неї прокрастися та разом з нею й пошастатись по хатах, де сплять солдати... а то й приятелі знайдуться... Панові Кармелюкові кожний же допомогти радий".-— "То чи не можна викрасти одягу і солдатського її офіцерського? — питає отаман.— Велике спасибі скажу..." Подалися ми до Рудні походом, прибули — ще Віз черкав боком край неба. Засіли в гайку, а білявого послали вивідати... Слухаємо — собаки загавкали й стихли... отже, вже там... Знову загавкали, і знову тихо... Ждемо й ждемо — ні духу... Уже й небо почало синіти, вже й хмарки почервоніли — а його нема та й нема! "Ну,—гомонимо,— нарізався, мабуть, бідолаха... пропав!" А він з іншого боку крадеться з кумою...
— І кума з ним? — здивувався Андрій.
— І кума,—усміхнувся Дмитро,—а в обох за плечима по оберемку...
— Солдатського одягу? — перепитав Андріїв товариш.
— Не тільки одягу, а всякої амуніції.
— От ловко! — підхопив Андрій.
— Чого й краще! — провадив Гнида.— Зраділи ми всі, а найдужче отаман: зараз же переодягся ротмістром, зве лі і*. переодягтися й нам... та привести ще за гай два драбиняки й дві тройки панських добрих коней... Все було зроблено,
: як по щучому велінню, і ми вранці майнули перелісками до Літина; зупинившись у корчмі, недалеко від міста, смикнули оковитої в жида, підкріпилися таранькою, яйцями, салом, запили чорним пивом... а тим часом батько послав до міста гінця з папером, котрого сам написав коло стойки. В обідню пору й ми рушили, розізнавши в жида, що колодників ще вночі перевезли до міста і що там ні команд, пі уланів ніяких немає... Ну, а решту ви знаєте... Отож, виходить, кланяйтеся батькові отаманові в ноги за визволення та не забудьте подякувати й білявому.
— Спасибі, батьку! Спасибі, брате! — вихопилися у врятованих від повноти благородного почуття слова подяки.
Білявий зніяковів, а Кармелюк, поглинутий якимись неясними, безформними, несолодкими мріями, здригнув і, гадаючи, що дякують за вечерю, відповів звичне:
— Богу дякуйте!
А вечерю тільки тепер принесли кашовари в казанах і передали товаришам шпички, а ложку вже кожен витяг свою з кишені. Кашовари теж сіли в коло, і почалася дружня вечеря. Поки гайдамаки трапезували, із-за лісових ха-щів виплив окраєць місяця і блідим таємничим сяйвом облив і галявину, і енергійні постаті нічних бійців, чорні тіні яких лежали тепер на траві, немов багатопалі лапи якогось грізного страховища.
— А що нам, братове, далі робити? — подав голос Дмитро.— Хвалити бога, підкріпилися, козаче сонце зійшло, то пе вилежуватися ж у таку пору, а рушати в похід... Тільки куди тепер? Ось що!
— А куди скаже ,батько отаман...—відповіли всі дружно.
— Куди рада вирішить,— ухилився від прямої відповіді отаман.
— Єдина голова в нас — батько і одна рада! — скрикнув Андрій.
— Так, так! Куди ти, пане отамане, туди й ми за тобою! — загомоніли одні.
— Раді слухати! — підтримали інші.
— Ну, коли раді слухати,-— промовив Кармелюк,— то ось моя думка й рада. Багато ми натворили тут усякої всячини... Тепер після витівки з маршалком і після визволення колодників усі стануть на ноги,— і пани з своїми командами, й поліція, та до цього ескадрону, мабуть, іще москалів викличуть... То нам доведеться або зоставатися тут, або попасти ворогам у зуби... То моя рада ось яка: перше — нам треба покинути на якийсь час оці місця й розбитися на три ватаги; одна ватага нехай подасться на Уіпи-цю, а звідти геть до Чорного острова, друга — на Вінницю до Житомира, а третя — на Импіль до Кам’янки... Туди он, на південь... я гадаю податися сам: там мало захованих місць, то великій валці й заховатися ніде, а до Чорного острова та до Полісся — багато привілля... Там і сховатися й прогодуватися є де... Так от на Ушицю, на мою думку, йшов би ти, брате Дмитре, з ватагою, а на Полісся — ти, Андрію...
— Батьку мій рідний,— заблагав Андрій,— дозволь мені бути з тобою... здохнути коло ніг твоїх за тебе!
Кармелюк глянув на нього зворушеним поглядом.
— Зоставайся, друже мій, коли тобі любо,—промовив він ласкаво.— Ну, а кого ж за ватажка настановити на поліську ватагу? Явтуха? Чи згода?