— Що, братове, потомилися? — звернувся Кармелюк до подорожніх.
— Авжеж, трохи перетрясло, батьку, па цих каруцах! — відповів, охкаючи й потираючи ноги, Андрій.
— Не любить! — засміялися товариші.
— Ха! Колодникам же, певно, найбільше перепало! — усміхнувся отаман.— Тільки ось що, друзі: хоч і як ви потомилися, хоч і як вам пом’яло кості, а тут спочивати не доводиться; треба завидна, а вже вечоріє... переправитись через болото. Я знаю тут лаз... і там, на тім боці, ми будемо, як у Христа за дверима. Так ось що: вози покинемо тут, у цій улоговині, закотивши їх у чагарники, а коней, припаси й зброю заберемо з собою. Та поскидаймо, братове, цю уланську збрую й попереодягаймося в своє, а чуже добро нехай хто зв’яже у вузол і візьме з собою.
Всі без єдиного слова кинулися виконувати розпорядження отамана, і за чверть години ватага, навантажена вузлами, мішками, торбами і всякою зброєю, рушила — один за одним — слідом за отаманом; передні вели за вуздечки коней. Досвідчене око Кармелюка, який виріс на болотах і дряговинах, вибирало тверду стежку, примічаючи породу рослин і характер купин. Незважаючи на те, що це був найвужчий перехват болота, подорожнім довелося пробиватися добрих дві години, поки вони, з страшенними зусиллями, доправилися до другого берега; У багні й твані втікачі ледве переставляли ноги і, вибравшись на берег, повлягалися покотом... Навіть коні, відчувши під ногами твердий грунт, заіржали радісно, але від утоми полягали, по спокусившись конюшиною і чебрецем, що вкривали шовковим плюшем пагорок. Всі були перевтомлені так, що не могли навіть поділитися враженнями, і мовчки, тільки глибокими віддихами полегшували втомлені груди та простягали задерев’янілі ноги. З лісу, що їх оточував темною стіною, повзли до них безформні сутінки, над болотом білими струминками підіймався туман і розпливався прозорим покровом по долині, а вдалині небо уже червоніло і м’яким рожевим відблиском пом’якшувало похмуру картину лісової глушини.
Минуло в глибокому мовчанні з півгодини; нарешті, порушив його Гнида:
— А що, братове, чи пе випити нам для підкріплення по келиху говорухи та чи не змастити губи шматком сала?
— Діло, діло! — обізвались товариші.
— Ні, не діло, братчики,— заперечив Кармелюк.— Тут все-таки місце відкрите; помажеш губи салом, захочеться й пузо пополоскати тепленьким, а розводити вогонь тут небезпечно. Як на мене, то відпочивши трохи, перевалимо в ліс, і там уже, в гущині, на роздоллі, повечеряємо всмак.
— І то правда,— погодився Гнида.
— Та тут тільки за чверть верстви є й затишна галявинка,—додав фурман Онисько.
— То й веди! Гайда! — скомандував Кармелюк і, взявши за вуздечку свого вороного, поспішив слідом за Ониськом.
За ними рушила, крекчучи й вигинаючи спини, ватага.
За непролазним чагарником і гущиною колючих рослин пішов дубняк упереміш з грабом... Незважаючи на висоту й гущину струнких дерев, незважаючи на згустілий унизу морок, іти тут було вільніше, і товариство пустилося йти сміливіше, захищаючи руками тільки чола й очі від гілляк та сучків. Та ось знову відчувся під ногами схил, і незабаром відкрилася кругла, затишна галявинка.
— Стій! — скомандував Кармелюк.— Відпочивати! Розводьте вогнища! Кашовари, готуйте куліщ і галушки! А ти, Гнидо, піднеси нам тепер і говорухи й сала.
— Зараз, пане отамане! — обізвався весело Гнида й кинувся до складених мішків і торб.
Тим часом інші товариші заходилися збирати сушняк. Коней пустили на галявину й вони з смаком почали щипати лісову траву.
Через кілька хвилин палало вже веселе вогнище, вихоплюючи з мороку грізні силуети навколишніх дерев; вони то насувалися, неначе привиди, то знову відступали й тонули в мороці. Кашовари поприкріплювали на триногах казанки й заходилися поспішно готувати вечерю. Вільні від роботи порозлягалися ближче до вогню, щоб висушити мокрий одяг і одігрітися, бо свіжа вогкість починала вже пронизувати їх дрожем. Гнида не забарився піднести кожному по чарці разом з добрим шматком сала та півпаляницею. За першою чаркою пішла друга й третя. Голодні товариші ковтали горілку мовчки, без примовок, і пожадливо бралися до сала. Чути було тільки покректування та плямкання. Коли вгамували перший голод і в зубах у лісових гостей закурилися носогрійки, тоді тільки порозв’язувалися .язики, і довчазна галявина сповнилася веселим гомоном.
XXIII
— Ну, ми наче на світ народилися,— заговорив перший, розминаючи руки й ноги, Андрій.— Думали — вже зовсім пропадемо... Навіть чортове панство намірялося тішитися нашими муками. І зненацька — чудо, нечуване, небачене... Тільки батько наш рідний здатний на такі чудеса!
— Еге ж, батько,— підхопив Дмитро Гнида, який по міг і досі простити Андрієві, що той залишився, не дивлячись на явну небезпеку, аби дослівно виконати волю отамана.— А от через твою дурість батько змушений був іти під багнет супостата!
— Було б стримати батька,— зніяковів Андрій.— Я б з радістю витерпів за нього будь-які муки!.. Звичайно, моя голова не варта ні краплі отаманської крові.
— Варта, любий, варта...— ласкаво обізвався Кармелюк.
— Та як це сталося? — звернувся другий з колодників до Гниди.— Думаю, думаю і в тямки не візьму... Коли нам оголосив той чорт збиратися до Кам’янця, то я собі подумав: "Ну що ж, кінець!", а як вийшов на дворище та глянув на уланів... "Що,— думаю,— за дідько? Знайомі все люди!.." А по вас, дядечку, одразу таки признав, що це свої... Мало-мало не крикнув: "Слава богу!"
— Ото, бовкнув би! — усміхнувся Гнида, і все товариство розсміялося.—А як уже це все сталося, хлопці, то от... Почастуй лишень ще келишком, щоб промочити горлянку,— підморгнув він найближчому.
Спорожнивши келих, солдат крекнув, витер і поправив вуса і, затягшись люлькою, почав з належною гідністю свою розповідь:
— Ну, ви, братчики, спочатку все самі знаєте, а от, як тільки вивів нас Онисько в сад, та через секрет, за хвіртку.
8а му.р,—ну, перевели ми дух. Тут уже стояли наші копі, і ми розсипним строєм в кар’єр до руїни... дивимось, а батько вже там... "Що, хлопці,—питає,—чи все гаразд?" — "Слава богу,— кажу,— от тільки Андрій з трьома зостався!" — Сполошився наш пан.— "Та їх же замордують... Як же ви сякі-такі товаришів покинули?"