Закохані отямилися. Хоздодат здригнув і почав протирати очі.
— Бр-р-р! Знеміг сон!—буркнув він.— Дух бадьорий, а плоть немічна...
— І я подрімав...— голосно позіхнув отаман.
Олеся потупилася, щоб приховати усмішку щастя, яка осяювала її обличчя.
— То, виходить, добре себе почуваєш, орле? — зрадів
Дмитро. t
— Як у раю! Наче на світ народився... Спасибі, мої друзі й братове!
— Чудово! — скрикнув Гололобий, зірвавши з голови шапку.— Тепер уже на вольній волі наш батько! Рушай, товаришу, тут зараз і корчма! Самі тільки наші там, а чужого ока не знайдеш і за милю...
— А чи обрітається там мокруха? — поцікавився попович.
— Всього вволю! Тільки поганяй! — засміявся провожа-тий і поскакав уперед.
За ним рушили сани й, повернувши праворуч, почали спускатися по страшенній крутизні в якісь нетрища, завалені хмизом і зрубаними деревами, де в глибині світився тьмяний вогник.
Коли наші подорожні під’їхали до нетряної корчми, то Мойша,— плюгавенький жидок, давній Улянин знайомий по переховуванню речей,— разом з Андрієм і Нетудихатою вибігли зустріти дорогого гостя.
— Батьку мій! Орле мій! — закричав Андрій, кинувшись до саней і спохвату обнявши спершу Олесю.
— Ой, таки визволився! — кричали і Нетудихата, і Мойша*
— Тепер я щасливий! — промовив Кармелюк,— Тепер я знову на вольній волі з моїми друзями... а то був думав...
— Бегрубен? 73 — підхопив Мойша.— Ой вей-вей! Але тепер усі кругом брати...
— Ха-ха!! — засміявся отаман;
— Обрели єсьми нового родича!—обізвався Хоздодат.— То клич же нас, брате від коліна іудиного, і годуй донесхочу, бо алчу і жажду...
— Милості просимо, шановні панове, милості просимо. Все готове... що було в льоху і в печі — все на столі...— заприсягся жидок, причому його пейси підстрибнули й заскочили за вуха.
Товариство з гамором увійшло в низеньку перекошену землянку.
— Мені треба було б скоріше назад,— квапливо сказала Кармелюкові Олеся.— Мати вмре від тривоги... Я сказала їй, що йду до знайомих, а раптом вона оглядиться...
— Добре, моя радосте, тільки подаруй ще хоч хвилинку... Таке ж щастя! — Кармелюк стиснув їй потихеньку руку.— Хоч ^нагрійся! — і він пригорнув її і ввійшов з нею разом у землянку.
Як тільки появився в корчмі Кармелюк, усі жадібно накинулися на приготовану вечерю; на столі коло миски з бі--госом і казана л з гречаними галушками стояли дві чималі сулії горілки й барило пива. Андрій нічого не їв, а підливав тільки то одному, то другому горілки і не зводив очей із свого батька. Нетудихата обряджав коней, а Мойша метушливо бігав по землянці, так що поли його лапсердака розвівалися,, мов крила нічного птаха.
Спершу ніхто не проронив і слова. Але нарешті голод було вгамовано, а для вдоволення спраги було налито чорного пива в бляшані кухлі... *
— Розкажи ж, батьку наш,— заговорив перший Андрій,— як ти визволився з тієї чортової башти?
— Вона вже, як я одсидів у ній,— засміявся Кармелюк,—
не чортовою буде зватися тепер, а Кармелюковою...68 Що згадувати минуле!.. Закували, замурували — та не вдержали; не такі в мене друзі! Хіба що птах міг вилетіти з тієї башти, а от батько ваш вилетів... Та ще як—із дна пекла в самий рай! , ^
Кармелюк кинув крадькома погляд на Олесю; вона сиділа мовчки, в якомусь чаду, і невиразно усвідомлювала, що діялося навколо неї, та й не могла усвідомити, бо в серці
її звучали якісь неземні мелодії, а кров заливала вогнем усе обличчя.
— Ви краще мені скажіть,— провадив Кармелюк,— що сталося з нашим гніздом і нашими орлятами?
XCV
— Що сталося з нашими товаришами, питаєш ти, отамане? — сказав Андрій.— Живцем не далися в руки й "маєтки" свої врятували... Ото тільки багато пацюків набігло туди, важко було мишам супроти них, так головне стадо й перебралося до Летичева; там спокійно.;, ні котів, ні пацюків... Ну, хто на той світ утік,— тим земля нехай пером... Явтух теж не дочекався тебе, батьку, потягло і його в далеку дорогу, а от нас чорти ще не похапали...— і, нахилившись, додав чомусь пошепки: — Уляна жива... і тут ось-ось буде.
— Ой! — не стримався Кармелюк, щоб не скрикнути й, швидко глянувши на Олесю, збентежився й затих.
— А що, як гадаєш, друже,— нараз поцікавився Дмитро,—чи йолопи зняли вже тривогу, чи й досі не розчухали?
— Я ж вибив зовсім вікно,— обізвався отаман,— і пам’ятаю, що хуртовина так і поперла в нього... Якщо холод і вітер стривожать вартового, то він може зчинити гвалт і поставити все начальство на ноги, а якщо він не загляне в коридорчик і холод його не дойме, то тільки до обіду... От хіба що з мосту може кожен помітити вибйте в багаті вікно й донести...
— Еге-е ж! Ловко обернулися,—крутнув головою Дмитро,— та й ти, брате, не тільки чорта за пояс заткнеш, а й відьму за хвоста вхопиш.
— Ха-ха! — заіржав Хоздодат.
Кармелюк побачив, що підпиле товариство може повести вільну бесіду, образливу для Олесі, і в думці вирішив, що панну треба вирядити скоріше, тим більше, що й Уляна, яка ось-ось мала з’явитися, могла бути не тільки неприємною, а й небезпечною.
— Ну що, шановна панно,— підкреслив він, щоб товариство було стриманіше,— добродійнице наша, нагрілася?
— Атож.... мені' навіть жарко,— відповіла Олеся; вона була страшенно схвильована й почувала себе до краю ніяково... .
— А завірюха зовсім уляглася,— сказав, тупаючи ногами, Нетудихата; він увесь час порався коло коней і допіру тільки ввійшов до корчми.
От і . чудово! — зрадів попович.—Можна буде коня пустити, а самому завдати храпандалуса...
— Ні, писарю любий,— засміявся Кармелюк.— Спати потім, а тепер нехай Андрій повезе панну... а я проведу. Вже за саме те, що вона допомогла втекти такому колодникові, як я, то всі ми повинні вклонитися їй до ніг.
— І вклонимося! — крикнув Андрій.
— Я сорок поклонів ударю,— з пафосом додав Хоздодат,— бо такої панни немає на цілому світі...
— Ай! Не хваліть... не хваліть мене! — запротестувала, розгубившись, Олеся.— Я нічого не варта... Я нічого не зробила... Кожен би...
— А коня з саней не випрягав? — звернувся Кармелюк до Нетудихати.
— Ні, батьку! Тільки напоїв і оброку підсипав...
— І добре! Виїжджай же, Андрію, на гору, а ми підійдемо. Ти одвезеш панну до міста... тільки не до Турецького мосту, якщо приїдеш світом... небезпечно.