'Ледве втікачі од’їхали за верству від міста, як Хоздодат помітив, що сани почали натикатися на якесь каміння, пеньки або тонути в кучугурах снігу... Незважаючи на молоду силу коня, рись його незабаром обірвалася й перейшла на важку ходу... Вітер теж ніби перемінився, так що візник, втративши попередній напрямок, не знав уже, якого держатися... Він зупинився, щоб, кінь перепочив, і прислухався... Крізь посвисти вітру йому почувся якийсь кволий звук, їцо скидався на виття вовків; Хоздодат приклав кулак до рота й затрубив у відповідь,— виття посилилось і почало наближатися...
Кармелюк за весь час не проронив і слова; Олеся чула, як він важко дихав і дрижав, і теж боялася обізватися до нього словом. Тепер же на неї напав страх од думки, що Хоздодат збився з дороги... Вона одкотила комір свого бай-барака, щоб захищатися від палючого вітру, і з жахом помітила, що з білих неспокійних хмар виринули одна, а за нею й друга кінні постаті... Олеся простягла була беззбройні руки, щоб захистити дорогого отамана, але Хоздодат озвався до вершників, які під’їхали:
— А що, круків не видно?
— В таку відьомську крутію й сам чорт не вискочить із пекла...— відповів найближчий.— От і ти, пане філософе, збився з маршруту... Треба було різати у фронт вітрові... Марш! За мною!.. Я триматимусь лівого плеча, а ти, фланговий, прикривай праве.
Повернули праворуч і за півгодини вибралися якщо й не на дорогу, то принаймні на рівну галявину... Олеся притулилася до Кармелюка, щоб узнати, чи живий він, чи його ще й досі так шалено морозить? Але її спутник сидів тепер зовсім спокійно, і дихання його стало рівне.
Через півгодини швидкої їзди почалися переліски; хоч дорога поміж кущами й деревами стала важча і втомлений кінь уповільнив ходу, але кожен з подорожніх відчув у своєму серці глибоку радість, бо тут переслідування вже було неможливе. Дмитро послав Гололобого вперед до лісу, а сам під’їхав до саней.
— Ну що, друже, відтанув хоч трохи? — кивнув він, нагнувшись до піднятого коміра кожуха.
— Нагріваюсь,— почувся глухий голос.— А де ми?
— Та вважай, що на аванпостах... малий перехід — і ліс...
— Де Дика корчма?
— Туди й їдемо...
— Гоп! Гоп! — почувся в цей час спереду голос.— За мною! Не буде й двоє гін до лісу!
— Візьмем! —відгукнувся Хоздодат і рвонув через кучугуру іноходцем.
За кілька хвилин подорожні виїхали на вузеньку, але певну стежку...
Дмитро й Хоздодат вирішили не зупинятися, а правитись до корчми, де був уже певний притулок. Попереду пильнувати стежки поїхав Гололобий, який дуже добре знав усі ходи й переходи в місцевих лісах, а Дмитро взявся охороняти . тил. Сам же візник, насунувши шапку на вуха, пустив віжки й почав дрімати... Кінь потюпав інохіддю... В лісі було зовсім тихо й навіть тепло; пухнастий сніг падав безшумно крізь гілля дерев... Сани м’яко сунулися...
Кармелюк одкинув коміра, що зовсім ховав його голову, і, обнявши рукою дівчину, пригорнув її до своїх грудей.
— Господи! Ангеле небесний! За що мені таке щастя? — схвильовано сказав він, не в силі бувши стримати сердечного пориву,
— Матко божа! —прошепотіла Олеся.— Чи не покалічив ти собі рук, чи не перебив ніг, як зірвався?
— Ні, моя зіронько! А хоч би й переламав навіть кості, то хіба це варте такої радості, яка кипить у моєму серці? Та за щастя бути з тобою, слухати твій голос, дивитися на тебе — я б пішов на всі муки.
— Не кажи цього... В мене серце не витримає! —поривчасто промовила з слізьми в голосі дівчина й щільніше притулилася до плеча свого друга.— Боже! Скільки мук я перенесла, як ти сидів! Тільки й дум було, що про тебе... про твоє врятування...
— Ангеле небесний! Та чи вартий я твого горя?
— Як же не вартий? Коли ти мені миліший за всіх!..
— Моя воркота, моя порада! От питала, як я себе почу
ваю, а в самої руки холодні як лід... хоч би не одморози-ла...— і Кармелюк притяг руки Олесі до своїх губів і поцілунками й диханням почав гріти їх... .
Дівчина хотіла була звільнити свої руки: їй здавалося, що такому кумирові її душі принизливо розсипати на неї, нікчемну, такі ласки, та непогамовне хвилювання ослабляло її сили й волю...
— Ой мамо моя! — тільки й шепотіла вона.— Не насмілювалася я й мріяти... Ой, н§. варта! Не варта!
— Ціни тобі немає, моє щастя, останнє щастя на .світі! — з глибоким хвилюванням сказав Кармелюк і, пригорнувши Олесю до грудей, почав обсипати її палаюче личенько гарячими поцілунками...
Олесю охопило жагуче й могутнє почуття, залило солодким трепетом груди й затуманило якимсь чарівливим хмелем голову: замість протесту дівчина відповіла на ці поцілунки поцілунками.
— Я не знаю, де я... і що діється зі мною! — ронила вона слова, хвилюючись...— Умерти б зараз! Ох, як ти висів і гойдався над проваллям... Я не знаю, як я перетерпіла цей жах!
— Що згадувати!.. Минуло, і бог з ним! А тепер я на волі... і в раю! Скажи ж мені, моя пташко, ти любиш мене?
— Більше за життя!
— І не погребувала б моїм низьким станом? Не побоялася б моєї проклятої долі, не пошкодувала б своєї чистої святої душі, щоб нею зігріти похмурий холод моєї...
— Навіки... навіки... Більшого щастя немає ні тут, ні там! — шепотіла Олеся.
— То будь же моєю дружиною! — палко ^овив Кармелюк.— І я присягаюся тобі, що все моє життя, яке ще зосталося, покладу до твоїх чарівних ніжок; всі мої думки, всі мої бажання схилю до твоєї волі... І тільки в ній одній бачитиму і радість, і щастя!
— О, мені не треба такого рабства! — воркотіла, лащачись, Олеся.— Про одне тільки благаю: бережи себе!
Хоздодат давно вже напівлежачи спав, а кінь, не чуючи ніякого нокання, спершу трюхикав, потім пішов стомленою лінькуватою ступою, а далі й зовсім став, Наші подорожні, сп’янілі від радості кохання, звичайно, занесені були в чарівні краї й не помічали нічого, що відбувалося навколо. Мова вже була безсила висловлювати їхні почуття, і тільки самі поцілунки та поривчасті обійми могли частково виразити настрій охоплених полум’ям душ...
Нараз почувся голос Гололобого коло самих саней:
— Чого ж ви, панове, стоїте? Я вже встиг побувати і в корчмі!
— Що сталося? — під’їхав у цю хвилину й Дмитро.