Та невідома коханка, напевне, довідалася, що Кармелюк повернувся, й написала йому листа, а в листі, мабуть, кликала його до себе. Написала листа!.. Виходить, то була не проста жінка, а п исьмен па, отже — папі... Зробивш и такий висновок, Уляна відразу згадала розмову Дмитра з Андрієм, і ці два факти з’єдналися в один неминучий висновок: листа написала дружина маршалка.
Уляна вся здригнулася при цьому несподіваному відкритті: дружина маршалка, пишна красуня... О, то була страшна суперниця!
Та через кілька хвилин цей висновок, що спершу був такий незаперечний, почав здаватися їй трохи сумнівним. Невже ж дружина маршалка могла любити й тепер Кармелюка, довідавшись, що він — не граф, а простий розбійник? ї як же вона, кохаючи його, поїхала на облаву, на якій мали ловити його? З другого боку, листа ж він одержав якраз після облави,— вона побачила його, впізнала й от написала листа,, в якому кликала його до себе. Так, так!.. Уляна невиразно пригадала, що отаман розповідав про якусь пані, котра перерізала йому дорогу, коли він уже підбирався до Чорного лісу. Може, вона того й приїхала на облаву, щоб урятувати його, допомогти йому! Більше ж нікому було написати! Нової коханки Кармелюк не міг завести за цей час, а в минулому була тільки одна жінка, яка полюбила отамана, а то була пані маршалкова.
"Вона чи не вона?" Цілий день Уляна обмірковувала це питання, а все-таки не прийшла ні до якого висновку. Вона знову розпитала Андрія про те, хто передав йому листа, сподіваючись дістати таким чином хоч якусь указівку, на те, хто прислав його. Але й тут її спіткало цілковите розчарування: Андрій сказав, що листа йому передав незнайомий селянин, а з якого села той був селянин — він і сам не знав.
Нова обставина ще дужче збентежила Уляну: невже б пані послала свого листа отаманові розбійників через простого хлопа? Але якщо не пані, то хто ж прислав листа?
Душевні муки її досягли найвищої міри. Уляна вирішила негайно піти до ворожки й так чи інакше взнати свою долю. Ніщо не стояло цьому на перешкоді: в таборі поки що ні до чого не готувалися, так що в її розпорядженні було два дні вільні. Урочище, в якому проживала стара чаклунка, було верст за тридцять од нової стоянки Кармелюка; наближалися сутінки, але Уляна вирішила йти зараз же. Вона сказала Андрієві й Дмитрові, що мусить у своїх господарчих справах одлучитися днів па два з табору, й, узявши з собою кілька червінців, вирушила в дорогу.
LXIV
Кармелюк ці два дні майже не навідувався до своєї стоянки, а никав по лісових хащах; загляне на хвилину, візьме з собою окраєць хліба та шматок сала й знову зникне. Мовчазлива поява отамана, понурий його вигляд, якась розгубленість отаманші бентежили й Дмитра, й Андрія. Та Андрій пояснив це не гнівом батька, а його < звичкою відходити в якесь глухе місце, коли він обмірковував задумані плани.
На третій день не вернувся Кармелюк і по провізію; це вже стурбувало й Андрія, а як на те ще й отаманша вийшла з табору, нібито в своїх господарчих справах.
Уже смеркло, а Кармелюк не повертався; Андрій смикнувся був покликати Дмитра та .ще двох-трьох і кинутися по найближчих околицях шукати батька, як ось почули поблизу, в самому яру, гомін, що наближався. Андрій прислухався до голосів, та серед них батькового голосу не почув.
— Бережись!..— гукнув чийсь голос товаришам, які безтурботно лежали у вільних позах.
Всі насторожились, оглянули зброю.
^ — Та хай мене вкинуть у геєну вогненну, якщо я мав чи маю що зле на мислі! — рокотливим баском виправдувався хтось, тремтінням голосу виявляючи сильний переполох.— Я знаю добре пана отамана і він мене знає. Я ієрейського дому літоросль...55 ;
— Не бреши! — погрожував йому хрипкий, скрипучий голос.*—Дізнаємося, яке в тебе діло до нашого батька, чого ти по лісі тиняєшся, а коли по-християнському кличуть, то тікаєш! Га?.. Все вивідаємо. Не бреши! А то цією самою "лі-торослю" так тебе випаримо, що й до нових віників пам’ятатимеш!
Дмитро кинувся в хащу иа гамір, а з протилежного боку несподівано вийшов Кармелюк.
— Що таке? — спитав він Андрія.
— Та когось піймали... Каже, що до тебе, батьку. Чи ке шпигун часом? Як той сліпий собака!
— Веди його сюди,* розберемо! —понуро відповів Кармелюк і, закуривши носогрійку, сів на колоді.
Товариші, які тут були, привіталися, скидаючи шапки, й оточили свого отамана иа пристойній відстані.
За хвилину з-за каменя в яру показався полонений; він був міцно зв’язаний; весь одяг його, порваний об сучки й гілляки, об колючки терну, обліплений глиною, мулом: і болотяною ряскою, мав такий жалюгідний вигляд, а бліде, спотворене страхом, замазане грязюкою й потом обличчя, з кучмою розкошланого й прилиплого до лоба чуба було таке комічне, іцо замість співчуття могло викликати тільки сміх.
— А підведи ближче! — гукнув отаман.—Ба, та це, здається, знайомий... Підійми лишень йому чуприну... Так і є... Та це ж ти, пане хвщозопе?..
— Аз, многогрішний Хоздодат,—відповів тремтячим, плаксивим голосом полонений. То справді був син деражнян-ського священика.
— Яким же ти чудом знову потрапив нам у руки? Знову їхав з качками та гусками до бурси?
— Де там, пане отамане! Я про бурсу, про це гемонське чистилище, іже за гріхи прародителів дане є отрокам і юнакам, що не взяли ще законного шлюбу, я про неї й думати не хочу!.. Я давно мав до тебе, славний отамане, прихильні почуття й просився стати в ряди твої, під твою опіку... але марно...
— Проти волі батьківської я ие порадник,— з лагідною усмішкою відповів отаман.— Настренчувати дітей проти батьків, одривати їх від рідної домівки... ні, не на те я сюди повернувся.
— Та якщо я тепер ізвержений з лона батьківського, аки Іона із чрева китова? — заволав попович.
— Вигнав батько з дому? За що? — співчутливо спитав Кармелюк.
— У потилицю... як подобає... ще з чернецьким хлібом — сиріч запечатлив родитель п’ятою основу спини моєї... аж поточихомся аз і возлобієм своїм отверз двері.
— Ловко! не витримав Дмитро.
Почувся дружний регіт; Кармелюк сам не втримався від сміху.
— За що ж? — аж захлинувся він, сміючись, і потім звернувся до охорони, що супроводила полоненого: — Та розв’яжіть, братове, йому руки... Він же до нас прийшов з приязню...