— До пишної зали вступає горда значна дама, — заявив Карлсон.
Він зупинився в дверях у своєму костюмі з шарфом. То було таке видовище, що пан Пек аж очі витріщив.
— Хто це! Що це за така смішна дівчинка? — вигукнув він.
Але панна Цап тим часом отямилась.
— Смішна дівчинка? Ні, це препоганий хлопчисько! Гіршого я не бачила на своєму віку. Геть звідси, шибенику!
Та Карлсон не зважав на неї.
— Горда значна дама, що танцює й розважається,— сказав він далі й пішов у танець.
Такого танцю Малий зроду не бачив, і пан Пек мабуть, теж. [479]
Карлсон човгав по кухні ногами, зігнувши коліна, і час від часу підстрибував та махав шарфом.
"Не дуже мудра витівка,— подумав Малий,— але хай робить що завгодно, аби тільки не знявся в повітря, о, аби тільки він не почав літати!"
Карлсон нап'яв на себе стільки одежі, що пропелера не було видно. І Малий був радий тому. Бо що б сталося, якби Карлсон раптом знявся в повітря! Звісно, пан Пек спочатку був би ошелешений, але як тільки трохи отямився б, то відразу пустив би свою телекамеру.
Пан Пек дивився на той незвичайний танок і сміявся. Сміявся дужче й дужче.
Тоді Карлсон і собі почав усміхатися, підморгувати й махати шарфом панові Пеку, коли човгав ногами повз нього.
— Дуже смішний хлопець,— мовив пан Пек.— Треба буде використати його в якійсь дитячій програмі.
Гіршого він не міг нічого сказати панні Цап.
— Він на телестудії? Тоді бережіться! Хіба як хочете, щоб хтось перевернув вам усю студію, тоді кращого за нього вам не знайти.
Малий притакнув.
— Атож. А як він переверне всю студію, то скаже, що то дурниці, не варто й згадувати. Краще бережіться його!
Пан Пек не наполягав.
— Як хочете... Я лише запропонував вам. У нас є й інші діти.
До того ж пан Пек поспішав, бо мав ставити якусь п'єсу. Йому треба було йти. І враз Малий побачив, як Карлсон почав намацувати ґудзика на животі. Він страх як перелякався: невже в останню мить усе пропаде?
— Не треба, Карлсоне, не треба! — схвильовано шепотів Малий. [480]
Але Карлсон далі намацував ґудзика. Йому було важко знайти його через усю ту одежу, що він налигав на себе.
Пан Пек стояв уже в дверях... коли Карлсонів моторчик загудів.
— Я не знав, що над Васастадом пролягає повітряна траса,— здивувався він.— Наче не повинна б. Бувайте здорові, панно Цап, завтра побачимось.
І він пішов. А під стелю знявся Карлсон. Він закружляв навколо лампи й замахав панні Цап шарфом.
— Горда значна дама, що ходить і літає, гей-гей! — вигукував він. [481]
Вродливий, розумний і до міри затовстий
Від полудня до самого вечора Малий був у Карлсоновій хатці на даху. Він пояснив Карлсонові, чого їм треба дати панні Цап спокій.
— Вона робитиме торт із кремом, розумієш, бо завтра повернуться додому і мама, і тато, і Боссе, і Бетан.
Карлсон таке розумів.
— Якщо вона робитиме торт із кремом, то справді їй потрібен спокій. Небезпечно дратурувати хатніх цапів, коли вони роблять торт. Бо тоді може скиснути і крем, і хатній цап.
Тому панна Цап останні свої години в господі Сван-тесонів мала цілковитий спокій, так, як і бажала.
А Малий і Карлсон теж спокійно й приємно бавили час перед коминком у Карлсоновій хатці. Карлсон побував на ринку й купив яблук.
— За них чесно заплачено п'ять ере,— сказав він.— Я не хочу, щоб якась перекупка мала через мене збитки, я ж бо найчесніший у світі.
— І перекупка правила за яблука п'ять ере? — здивувався Малий.
— А я не питав її,— відповів Карлсон.— Бо її не було, якраз пішла випити кави.
Карлсон нанизав яблука на дротину й повісив над полум'ям.
— Угадай, хто найкращий у світі печій яблук? — спитав він.
— Ти, Карлсоне,— відповів Малий.
Так вони сиділи біля каміна, посипали цукром яблука і їли, а надворі тим часом смеркало.
"Гарно сидіти біля вогню",— думав Малий, бо вже починало холоднішати.
Відчувалося, що надійшла осінь.
— Треба буде скоро вибратись за місто й купити [482] трохи дров у якогось селянина,— сказав Карлсон.— Хоч вони, хитруни, обачні і хтозна, коли п'ють каву. ,
Він підклав у вогонь дві березові поліняки.
— Але взимку я хочу, щоб мені було тепло, а то ] я не граюся. Це принаймні селяни повинні знати. ;
Коли дрова догоріли, в Карлсоновій хатці стало тем-1 но. Тоді він засвітив гасову лампу, що висіла під сте-! лею над столярним верстатом. Лампа так затишно освіт-1 лювала кімнату і весь той мотлох, що Карлсон наскладав на верстаті!
Малий спитав, чи не погратися їм мотлохом, і Карлсон погодився.
— Але ти повинен спитати, чи я тобі щось позичу. Часом я кажу "так", а часом "ні"... здебільшого кажу "ні", бо це ж мій мотлох, і я хочу його мати, а то я не граюся!
І аж після того, як Малий спитав не один раз, він дістав нарешті в позику старого, поламаного будильника, якого він порозкручував і знову склав докупи. Складати будильника було приємно, кращу розвагу годі було й уявити.
Але потім Карлсон захотів, щоб вони трохи посто-лярували.
— Це все-таки найкраща забава, і можна зробити стільки гарних речей,— сказав він.— Принаймні я можу зробити.
Він згорнув з верстата весь мотлох і витяг дошки та оцупки, що лежали під канапою. І вони з Малим стругали й прибивали, аж доки потомилися.
Малий збив докупи дві дощечки і змайстрував пароплав. З палички він вистругав димар, і вийшов справді гарний пароплав.
Карлсон заявив, що зробить шпаківню і приб'є на розі своєї хатки, щоб у ній селилися пташки. Але вийшла в нього не шпаківня, а якась дивина. [484]
— Що це таке? — спитав Малий.
Карлсон схилив набік голову й подивився на свою роботу.
— Це... це така собі річ,— мовив він.— Звичайнісінька гарна річ. Угадай, хто найкращий у світі майстер робити речі?
— Ти, Карлсоне,— сказав Малий.
Але був уже вечір, і Малий мав іти спати. Довелося йому покинути Карлсона та його невеличку, таку затишну кімнатку з усім мотлохом, і столярним верстатом, і закуреною лампою, і рубанком, і каміном, де ще жевріли жаринки, що випромінювали тепло й світло. Важко було залишати все це, але ж Малий знав, що може прийти сюда знов. О, як він радів, що Карл-сонова хатка стояла на їхньому даху, а не на якомусь іншому!
Карлсон і Малий вийшли на ґаночок. Над ними про-стяглося зоряне небо. Малий ще ніколи не бачив зірок таких великих, так багато і так близько. Ні, звісно, не близько, вони ж віддалені на тисячі миль, це він знав, а все-таки... о, який зоряний дах має Карлсон над своєю хаткою, близький і водночас далекий!