— Оцей пудинг,— відповів Карлсон.
Проте їхня розмова не сподобалась панні Цап.
— Майте сором! Тисячі дітей на світі хтозна-що дали б, аби скуштувати такого пудингу.
Карлсон засунув руку до кишені й витяг записника.
— Можна попросити адресу хоч двох таких дітей? Але панна Цап тільки щось буркнула і не дала жодної адреси.
— То, мабуть, цілий рід якихось малих ковтачів вогню, які тільки те й роблять, що ковтають полум'я та сірку.
Тієї миті в сінях пролунав дзвоник, і панна Цап пішла відчиняти.
— Ходімо подивимось, хто то,— сказав Карлсон.— Може, то хтось із тих ковтачів вогню прийшов сюди, аби хтозна-що віддати за вогненну кашу панни Цап? Тоді треба пильнувати, щоб вона не продешевилась... А то віддасть за безцінь так багато коштовної отрути.
Він побіг до сіней, і Малий за ним. Вони стояли позад панни Цап і, коли та відчинила, почули, як хтось сказав:
— Моє прізвище Пек. Я з Шведського радіо і телебачення.
Малий похолов. Він обережно виглянув з-за сукні панни Цап і побачив, що перед дверима стояв якийсь чоловік, мабуть, один із тих вродливих, розумних і до [474] міри затовстих чоловіків у розквіті сил, яких, за словами панни Цап, повно на телестудії. — Може, я маю честь бачити Гільдур Цап? — спитав пан Пек.
— Це я,— відповіла панна Цап.— Але я заплатила й за радіо, й за телевізор, тож ви дарма прийшли.
Пан Пек приязно всміхнувся.
— Я не по гроші. Ні, я з нагоди тих привидів, що ви писали... Ми залюбки передамо ваш виступ.
Панна Цап почервоніла. Вона не могла й слова вимовити.
— Вам погано? — врешті спитав пан Пек.
— Ні,— мовила панна Цап.— Мало сказати погано. Це найгірші хвилини в моєму житті.
Малий стояв позад неї і відчував приблизно те саме. О господи, тепер почнеться жах. Кожної миті пан Пек може побачити Карлсона, і коли завтра мама, тато, Боссе й Бетан повернуться додому, тут буде повно дротів, і телекамер, і до міри затовстих дядьків, і не мати їм більше спокою. О господи, куди ж йому діти Карлсона!
І враз Малому впала в око стара скриня, що стояла в сінях. Там Бетан тримала свої театральні костюми. Вона та ще дівчата з їхнього класу створили собі якийсь безглуздий гурток. Вони часом збиралися в Бетан, перевдягались і бігали по всій квартирі, вдаючи з себе бозна-кого. Дівчата називали те кривляння театром — ото дурні! — думав Малий. Але як добре, що ця скриня тепер стоїть тут!
Малий відчинив віко скрині і схвильовано шепнув Карлсонові:
— Мерщій ховайся сюди!
І хоч Карлсон не розумів, навіщо йому ховатися, він був не з тих, хто відмовляється встругнути якусь штуку, коли того треба. Він хитро підморгнув Малому [476] і вскочив до скрині. Малий миттю зачинив віко. Потім занепокоєно зиркнув на панну Цап і пана Пека: чи, бува, не помітили вони чогось?
Ні, не помітили, бо саме забалакали про те, чого панні Цап так погано.
— Тут нема ніяких привидів,— сказала панна Цап мало не крізь сльози.— То все тільки негідні хлоп'ячі витівки.
— Отже, привидів немає,— мовив пан Пек. І тоді панна Цап зовсім розплакалась.
— Ні, нема... і я ніколи не попаду в телебачення... лиш Фріда!
Пан Пек ласкаво поплескав її по плечу.
— Не переймайтесь цим, панно Цап. Може, випаде якась інша Негода.
— Ні, не випаде,— хлипала панна Цап.
Вона опустилась на скриню, затулила руками обличчя й гірко заридала. Малому стало шкода її. Він був присоромлений і почувався так, неначе то він винен у всьому.
Раптом у скрині щось тихенько забурчало.
— О, пробачте,— мовила панна Цап.— Це тому, що я ще не снідала.
— Нічого, хай собі бурчить,— приязно сказав пан Пек.— Але сніданок, напевне, готовий, бо з кухні дуже смачно пахне. Що ви там приготували?
— Та трохи пудингу,— хлипала панна Цап.— Свого власного винаходу. Називається "Лагоминка Гільдур Цап".
— Пахне він неймовірно смачно,— сказав пан Пек.-
І неголодному хочеться покуштувати. Панна Цап підвелася зі скрині.
— Еге ж, він смачний, хоч дітлахи не захотіли його їсти. Може, покуштуєте?
Пан Пек трохи поманіжився, заявив, що йому незручно, [477] та врешті скінчилося тим, 'що вони обоє подалися до кухні.
Малий підняв віко й зазирнув до Карлсона, що лежав собі й тихенько буркотів.
— Прошу тебе, полеж, доки він піде,— сказав Малий,— а то попадеш у телевізор.
— Аякже,— сказав Карлсон.— Ти думаєш, що в цій скриньці не так тісно, як у телевізорі, га?
Малий прочинив трохи віко, щоб Карлсонові було чим дихати, а тоді побіг до кухні. Йому дуже кортіло поглянути на пана Пека, коли той куштуватиме лагоминку панни Цап.
І уявіть собі, пан Пек сидів за столом, їв пудинг і мав такий вигляд, наче зроду не куштував нічого смачнішого! З очей йому зовсім не котилися сльози. Зате в панни Цап котилися. Але, звісно, не від пудингу, ні. Вона й далі плакала, що з її виступу в телебаченні нічого не вийшло. Не помагало й те, що панові Пеку сподобалось її вогненне вариво. Панна Цап була невтішна.
Та враз сталося щось неймовірне. Несподівано пан Пек сказав, ніби сам до себе:
— Так і зробимо! Будете завтра ввечері! Заплакана панна Цап зиркнула на нього.
— Де я маю бути завтра ввечері? — понуро спитала вона.
— Звичайно, в телебаченні,— відповів пан Пек.— У телевізійній програмі "Мої найкращі рецепти". Ви покажете всій шведській людності, як готувати "Лагоминку Гільдур Цап".
На підлогу гупнуло щось важке. То панна Цап зомліла.
Але вона швидко опритомніла й підвелася. Очі в неї блищали.
— Завтра ввечері... в телевізійній програмі... Мій [478] пудинг... Я маю приготувати його на телестудії для всієї шведської людності? О господи... І уявіть собі, Фріда — а вона нічого не тямить у куховарстві — називає мій пудинг курячою замішкою!
Малий аж віддих затамував — так слухав. От цікаво!. Він майже забув про Карлсона в скрині. Та ось, на свій переляк, він почув, що хтось іде передпокоєм. І то справді був Карлсон! Двері на кухню стояли відчинені, і Малий побачив його, ще як панна Цап та пан Пек ні про що й гадки не мали.
Так, то був Карлсон! І все-таки не Карлсон. О господи, на кого він був схожий у театральному костюмі Бетан — довгій оксамитовій сукні, що тяглася по підлозі, і з мереживним шарфом, що теліпався одним кінцем спереду, а другим ззаду? Він більше скидався на веселу молодичку. І та молодичка неухильно наближалась до кухні. Дарма Малий відчайдушно махав йому, щоб він вернувся. Ні, Карлсон, здавалось, не розумів Малого, він тільки махнув йому на відповідь... і зайшов до кухні.