Очі в Карлсона стали круглі з подиву. [426]
— Як ви запхнули його до скриньки? Малий зареготав.
— А ти думаєш як? Він заліз туди, як був маленький, утямив?
— Навіщо ж він вам? — допитувався Карлсон.
— Ох, та я жартую, не бачиш? — сказав Малий.-Звісно, він не заліз туди маленьким і він нам ні на що не потрібний. Він просто там є, розумієш. Сидить і каже, яка завтра буде погода. То такий собі дядько-погодник. Карлсон усміхнувся.
— І ви навмисне запроторили до скриньки дядька, аби він казав, яка завтра буде погода? Можна самим її побачити! Або з таким же успіхом спитати мене... Буде буря, і дощ, і град, і шторм, і землетрус, тепер ти задоволений? [427]
"На Норландському узбережжі завтра буде шторм і дощ",— мовив дядько-погодник на екрані. Карлсон радісно засміявся.
— А що я казав? Шторм і дощ!
Він підійшов до самого телевізора і притулився носом до носа чоловіка на екрані.
— І землетрус, не забудь сказати! Бідні норландці, яка в них погода! Та нехай тішаться, що взагалі мають погоду. Уяви собі, якби вони сиділи там зовсім без погоди!
Карлсон приязно поплесказ чоловіка на екрані.
— Такий собі малесенький дядечко,— мовив він.— Менший за мене. Мені він сподобався.
Потім Карлсон став навколішки й заглянув під телевізор.
— Кудою ж він заліз у скриньку?
Малий силкувався пояснити, що то тільки зображення, а не живий чоловік, та Карлсон розсердився.
— Бреши комусь іншому, а не мені! Він же рухається, дивиться! І хіба мертвий чоловік буде говорити про погоду в Норланді, га?
Малий сам не дуже розумівся на телевізорі, але, як умів, намагався пояснити Карлсонові, що воно таке. Водночас він хотів скористатися з нагоди й попередити Карлсона.
— Уяви собі, панна Цап хоче попасти в телебачення.— почав він.
Карлсон зареготав.
— Хатній цап у таку маленьку скриньку? Отакенний лантух? Та їй довелося б скластися вчетверо!
Малий зітхнув. Очевидно, Карлсон нічого не зрозумів. Малий почав з самого початку, та все марно. Але врешті він таки втовкмачив Карлсонові, як працює телевізор.
— Панні Цап не треба залазити в скриньку, вона [428] може спокійно й зручно сидіти собі за кілька миль звідси, і все одно її видно буде на екрані живу-живісіньку,— сказав Малий.
— Живого-живісінького хатнього цапа... о, який жах! — вигукнув Карлсон.— Краще розбийте цю скриньку або поміняйте її на таку, де були б булочки. Більше буде користі.
Тієї миті на екрані з'явилася дикторка. Вона ласкаво всміхнулася, і Карлсон витріщив очі.
— Хоч, зрозуміло,— повів він далі,— якщо вже міняти, то на таку, де є багато смачних булочок. Бо я бачу, що в цій скриньці є дещо краще, ніж я думав спочатку.
Дикторка й далі всміхалася до Карлсона. Карлсон теж усміхнувся їй у відповідь і штовхнув Малого в бік:
— Глянь-но на цю гарненьку малявку! Я їй сподобався... аякже, вона ж бачить, що я вродливий, дуже розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил.
Раптом дикторка зникла. Натомість з'явилося двоє поважних чоловіків, що тільки говорили та й говорили. Вони Карлсонові не сподобались, і він почав крутити на телевізорі всі кнопки.
— Не крути! — сказав Малий.
— Чому? Я ж хочу викрутити знов ту малявку,— мовив Карлсон.
Він завзято крутив кнопки, проте дикторка не з'являлася. Тільки товсті чоловіки стали ще товстіші. Ноги в них зробилися коротенькі, а голови повитягалися. Карлсона це насмішило. Довгу хвилю він бавився ще й тим, що вимикав і вмикав телевізора.
— Дядьки з'являються і зникають саме тоді, як я хочу,— задоволено сказав він.
Двоє чоловіків говорили далі, тільки-но Карлсон давав їм змогу.
"З свого боку я гадаю..." — вів один. [429]
— А мені байдуже, що ти з свого боку гадаєш,-і сказав Карлсон.— Іди додому та лягай спати.
Клац — він вимкнув телевізор і радісно засміявся.
— Уяви собі, як той дядько сердиться, що не може доказати, що він з свого боку гадає!
Та скоро Карлсонові телевізор надокучив. Він захотів іншої розваги.
— Де хатній цап? Веди його сюди, я буду виступати з ним.
— Виступати? Як це? — занепокоївся Малий.
— Є три способи приборкувати хатніх цапів,— почав Карлсон.— їх можна дратурувати, з ними можна жартувати або ще виступати. Власне, це майже те саме, тільки виступання більше скидається на бійку рукопаш.
Малий ще дужче стурбувався. А що, як Карлсон справді почне битися рукопаш з панною Цап? Тоді ж вона побачить його, а якраз це найстрашніше! Малий повинен пильнувати Карлсона, поки немає тата й мами, хай би там що.
Якось треба налякати його, щоб він сам тримався чимдалі від панни Цап.
Малий трохи поміркував, а тоді почав хитро:
— А ти, Карлсоне, хотів би попасти до телебачення? Карлсон похитав головою.
— До цієї скриньки? Я? Ні, поки я дужий і можу боронитися — нізащо!
Але потім передумав і сказав:
— Хоч залежно з ким... Якби зі мною була ота малявка...
Малий відразу заявив, щоб Карлсон про таке й не думав. Ні, якщо Карлсон попаде до телебачення, то тільки з хатнім цапом.
— Хатній цап і я в одній скриньці? Ой-ой-ой! Якщо досі в Норланді не було землетрусу, то тоді напевне [430] буде, затям собі. І як тобі спало на думку таке безглуздя!
Тоді Малий розповів йому все за програму з привидами, що її панна Цап має намір зробити для телебачення, аби Фріда впала з стільця.
— А хатній цап бачив якогось привида? — поцікавився Карлсон.
— Ні, не бачив,— відповів Малий,— але чув, як хтось ревів за вікном. Він думає, що то привид.
І Малий докладно пояснив зв'язок між Фрідою, хатнім цапом, Карлсоном і телебаченням. Та дарма він сподівався, що злякає цим Карлсона. Той ляснув себе по колінах і завищав із захвату. А скінчивши вищати, штовхнув Малого в бік:
— Бережи хатнього цапа! Він — найкраща річ у цьому домі. На бога, бережи його! Бо тепер справді буде весело.
— Як це? — злякано спитав Малий.
— Гей! — вигукнув Карлсон.— Тепер не тільки Фріда впаде з стільця! Веди сюди всіх своїх хатніх цапів та дядька з телевізора, і ви побачите того, хто прилине, як птах!
— Хто прилине, як птах?
— Невеличкий привид із Васастаду! — вигукнув Карлсон.— Гей-гей!
І Малий здався. Він попереджав Карлсона і намагався робити так, як хотіли тато й мама. А тепер буде так, як захоче Карлсон. Принаймні так завжди було. Карлсон робив, що собі хотів і скільки хотів, тож Малий вирішив більше не ставати йому на заваді. І як він зважився на це, то відчув, що так буде й веселіше. Він згадав той випадок, коли Карлсон грався в приви-да і до смерті налякав злодіїв, що хотіли вкрасти мамині гроші на господарство і всі срібні ложки та виделки. Карлсон теж того не забув. [431]