— Можете не таїтись,— відповіла Іоланта,— я зразу догадалася, що капітан Фракас — не хто інший, як барон де Сігоньяк. Хіба я не бачила, коли він, покинувши свою совину вежу, їхав із цією бродячою комедіанткою, дуркою, що грає таких солоденьких скромниць? — додала.вона, силувано сміючись.— А хіба він не був разом з акторами у вашому замку? Дивлячись на його простакуватий вид, я б нізащо не подумала, що з нього вийде чудовий блазень і хоробрий дуелянт.
Розмовляючи з Іолантою, маркіз водив очима по залі, яку з ложі видно було краще, аніж з того місця, де він завжди сидів,— біля оркестру, щоб лучче бачити гру Зер-біни. Його увагу привернула прикрита маскою дама, якої він досі не помічав, бо майже весь час сидів спиною до глядачів, не обертаючись, аби менше привертати до себе увагу. Хоч та дама була наче загорнута в чорні мережива, у позі, в усій поставі таємничої красуні щось нагадало йому маркізу, його жінку. "Ба! — подумки вигукнув де Брюйєр.— Я залишив її в замку, там вона повинна й зараз бути". Але ось дама в масці, немовби винагороджуючи себе за те, що не може відкрити лиця, кокетливо поклала руку на край ложі, і на підмізинному пальці раптом блиснув великий діамант, який звичайно носила маркіза; побачивши його, збентежений де Брюйєр перепросив Іоланту та її старого дядечка й подався, щоб упевнитись в усьому зблизька; йшов він швидко, як тільки дозволяла пристойність, а проте не встиг: ложа була порожня, пташка покинула гніздо. Стривожена дама в масці зникла. Це геть спантеличило й трохи розсердило маркіза, хоча загалом він ставився до свого шлюбу по-філософському спокійно.
— Невже вона закохалася в Леандра? — пробурмотів він.— Добре, що я заздалегідь велів одлупцювати хлюста, хоч тут усе гаразд.
Ця думка заспокоїла де Брюйєра, й він подався за куліси, щоб зустрітися з Субреткою; та вже дивувалася, що маркіз не біжить, і зустріла його, вдаючи кепський настрій ; невдоволення, яким такі жінки розпалюють чоловіків.
Л Леандр, занепокоєний тим, що маркіза посеред вистави десь рантом зникла, одразу ж після закінчення подався до церкви, куди по нього приїздив паж з каретою. Сьогодні на майдані був тільки паж, який передав йому листа з маленьким, досить важким пуделком і так бистро зник у темряві, що, коли б не лист і пуделко в руках, актор міг би засумніватися, чи не привиділось йому все те. Гукнувши якогось лакея, що йшов з ліхтарем десь до сусідів, аби провести з гостей свого хазяїна, Леандр тремтливою рукою квапливо розпечатав листа і, піднісши його до ліхтаря, якого слуга тримав на рівні його носа, прочитав такі рядки:
"Дорогий Леандре, боюся, що чоловік упізнав мене в театрі, незважаючи на маску; він так пильно дивився па мою ложу, що я хутенько покинула виставу, аби він не заскочив мене. Обережність, протилежна любові, велить нам сьогодні вночі не зустрічатись у домику. За вами могли б стежити, вас могли б навіть убити, не кажучи вже про ті небезпеки, на які наражалася б я. Сподіваючись на щасливішу нагоду, не відмовтесь, прийняти потрійний золотий ланцюжок, якого передасть вам мій паж. Хай щоразу, коли ви надіватимете його на шию, він нагадує вам ту, котра ніколи не забуде і вічно любитиме вас.
Та, що для вас просто Марія*.
"От і кінчився мій прекрасний роман,— подумки мовив собі Леандр, даючи кілька дрібних монет лакеєві, який присвічував йому ліхтарем.— Жаль! Ах, чарівна маркізо,— провадив він далі, коли лакей пішов,— як довго я любив би вас! Але заздрісна доля не дає мені цього щастя; будьте спокійні, добродійко, своєю нескромно палкою пристрастю я пе кину неслави на вас. Жорстокий муж безжально розтерзав би мені серце і пронизав би кинджалом вашу білу грудь. Ні, ні, не треба цих диких убивств, вони більш підходять для трагедій, аніж для звичайного життя. Хай серце моє стече кров'ю, я не шукатиму побачення з вами, цілуватиму оцей ланцюжок, не такий слабенький і важчий, ніж той, що на коротку мить з'єднав нас. Скільки коштує цей ланцюжок? Як на вагу — щонайменше тисячу дукатів 8! Як правильно, я роблю, звертаючись у своїй любові до знатних жінок! Єдина невигода: слугуючи їм, ризикуєш, що тебе відлупцюють киями або проштрикнуть шпагою. Загалом ця пригода скігічилася якраз вчасно, тож нема чого жаліти". Леандрові кортіло побачити, як блищить, мінячись різними відтінками, його золотий ланцюг при світлі,.
і він повернув до "Герба Франції", ступаючи доволі бадьоро як для коханця, котрому щойно дали відставку.
Повернувшись у свою кімнату, Ізабелла побачила невелику шкатулку, яка стояла посеред столу, так що павіть дуже неуважний погляд помітив би її. В ній містилося, певно, щось дуже цінне, бо й сама вона була неабиякою коштовністю. З-під шкатулки, на розі її, виглядав згорнутий папірець. Записка була не запечатана, і молода актриса прочитала нерівно виведені, мовби з трудом написані нездоровою рукою слова: "Для Ізабелли".
Краска обурення залила щоки дівчини, коли вона побачила ці дари, перед якими встояла б не всяка доброчесність. Не відкривши навіть просто з жіночої цікавості тої шкатулки, Ізабелла гукнула хазяїна — він саме готував вечерю для якихось знатних гуляк — і веліла повернути скриньку кому належить бо вона не хоче ні хвилини тримати її у себе,
Шинкар Біло вельми здивувався і урочисто поклявся всіма клятвами, такими ж дорогими для нього, як Стікс для олімпійців9, що він не знає, хто поставив скриньку, хоча й догадується, звідки вона. Справді, герцог звернувся до Леонарди, певен, що стара доб'ється успіху навіть там, де й сам чорт не зарадить, і та нишком поставила дорогу шкатулку на стіл, коли Ізабелли не було в кімнаті. Поважна літня жінка, гідна в даному разі всякого осуду, продала те, що не продається,— вона занадто понадіялася на згубну силу коштовних каменів та золота, якій піддаються тільки ниці душі.
— Заберіть звідси цю гидотну шкатулу,— сказала Ізабелла,— віддайте тому, хто її прислав, і — ні слова капітанові Фракасу; в моїй поведінці нема нічого негідного, але він може розсердитись і наробити тарараму, а це тільки зашкодить мені.
Хазяїн був у захваті від безкорисливості молодої актриси, яка й не глянула на коштовності, здатні запаморочити голову навіть герцогині, і відсилала їх назад з такою зневагою, наче то були якісь черепки або горіхові шкаралущі; і він, уже виходячи, вклонився їй з величезною шанобою, мов ког/олеві, так вразила його ця рідкісна доброчесність.