Певно, за тою завісою ждала його незнайомка в масці, теж хвилюючись, бо в таких любовних пригодах жіпка ризикує своїм добрим іменем, а часом навіть життям, так само, як і її коханець — адже досить тільки чоловікові узнати про все, і він навряд чи стримає свою шалену лють. Але в цю мить Леандр уже не боявся; задоволена пиха прикривала від нього небезпеку. Карета, паж, сад, оцей домик — у всьому тут вгадувалася знатна дама, в самому початку цієї пригоди не було нічого міщанського. Він наче на крилах піднявся, від щастя не відчував землі під ногами. Леандрові хотілося, щоб і Скапен, цей злий насмішник, побачив його в сяйві слави і торжества.
Паж розчинив широкі скляні двері й пішов собі, лишивши Леандра самого в світлиці, умебльованій розкішно і з великим смаком. Утворене дахом склепіння було наче глибоке темпо-голубе небо, де пливли рожеві хмарки і граційно ширяли амури. Шпалери, розцяцьковані сценами з "Астреї", роману добродія Оноре д'Юрфе, м'яко вкривали стіни. Шафи, прикрашені флорентійськими самоцвітами, червоні оксамитові крісла з торочками, стіл, накритий турецьким килимовим обрусом, китайські вази з живими, незважаючи на зиму, квітами свідчили про те, що господиня тут багата й знатна. СВІЧНИКИ З чорного мармуру, зроблені наче руки негра, що виступають із позолочених чохл, яскраво освітлювали всю цю пишноту. Захоплений невиданою розкішшю, Леандр не зразу помітив, що в кімнаті більш нікого немає; а коли помітив — скинув плащ, положив його разом з капелюхом на складаний стілець, поправив перед венеційським дзеркалом трохи пом'ятий кучерик, прибрав найгра-ціознішої із своїх поз і, озирнувшись довкола, подумки сказав собі:
"І що ж? Де божество цього святилища? Я бачу храм, але не бачу кумира. Коли ж ця суща богиня вийде з хмари і покажеться в усій своїй красі?"
Саме на цьому місці його люб'язного внутрішнього просторікування важка рожева завіса відхилилась, і в кімнату ввійшла палка прихильниця Лігдамона. Вона все ще була в чорній оксамитовій масці, і це занепокоїло нашого комедіанта.
"Чи не бридка вона часом,— подумав він.— Така любов до маски тривожить мене".
Ці побоювання скоро геть розвіялись, бо жінка, дійшовши до середини кімнати, де шанобливо стояв Леандр, зняла свою маску і кинула її на стіл, відкривши при світлі свічок миле, з досить правильними рисами лице, на якому блищали, палаючи пристрастю, гарні ясно-карі очі і всміхалися червоні, мов спілі вишні, губи, показуючи перлини зубів і маленьку поперечну капавку на нижній губі. Над тим лицем вилися пишні кучері темного волосся, спадаючи аж до повних білих плечей і навіть наважуючись торкатися в ніжному поцілунку двох півкуль, пад якими рвучко здіймалося мереживо, зраджуючи їхнє трепетання.
— Пані маркіза де Брюйєр! — скрикнув Леандр, до краю здивований і трохи занепокоєний, бо йому одразу пригадалися страшні побої.— Чи можливо це? Може, то мені тільки сниться? Як насмілитись повірити в це неждане щастя?
— Ви не помиляєтесь, друже мій,— озвалася жінка.— Я справді маркіза де Брюйєр, і, сподіваюся, ваше серце впізнало мене, як упізнали очі.
— О! Ваш образ вогненними рисами закарбувався в ньому,— відповів Леандр проникливим тоном.— Як тільки я загляну в себе — одразу ж бачу його в усій чарівній досконалості.
— Дякую вам,— мовила маркіза,— що зберегли добру пам'ять про мене. Це ознака ласкавої і шляхетної душі. Ви ж могли подумати, що я жорстока, невдячна і нещира. Ні! Моє слабке серце надто м'яке, і я не лишилася байдужою до вашого почуття. Лист, який ви передали зрадливій покоївці, попав до рук маркіза. Він написав і відповідь, увівши вас в оману. Згодом, сміючись від того дотепного, як він казав, жарту, маркіз дав мені прочитати ваше послання, осяяне такою палкою і чистою любов'ю, а на його думку — страшенно смішне. Але воно справило на мене зовсім не те враження, якого він сподівався. Моє почуття до вас після того ще більше зросло, і я надумала винагородити вас за всі страждання, яких ви зазнали ради мене. Знаючи, що чоловік зайнятий своєю новою перемогою, я приїхала в Пуатьє; прикрившись маскою, слухала, як гарно ви говорите про вдавану любов, і мені захотілося побачити, чи будете ви такі ж красномовні, говорячи за себе самого.
— Пані,— озвався Леандр, стаючи на коліна біля її ніг, бо маркіза упала в крісло, немовби стомившись од того напруження, якого коштувало її сором'язливості таке признання,— пані, чи, скоріше, королево, богине! Що важать квітчасті слова, вдавана пристрасть, вимучена поетами холодна дотепність, пустопорожні зітхання на колінах перед вимазаною рум'янами комедіанткою, яка неуважним поглядом оки-дає залу,— що важить усе це поряд із словами, котрі б'ють, мов чисте джерело, з самісінької душі, з вогнем, що палає в крові, з тою неосяжною пристрастю, якій у всьому світі не знайти достатньо яскравих образів, гідних прикрасити кумира, з поривами серця в його шаленому прагненні вирватися з грудей, аби стати подушкою для ніг коханої? Ви, божественна маркізо, визнали, що я палко виражаю любов на сцені — це тому, що я ніколи не дивлюся на актрису, линучи думкою далі, до найвищої досконалості, до прекрасної, благородної, розумної дами, такої, як ви, пані,— її одну я бачу й люблю під іменами Сільвії, Дораліси, Ізабелли...
Кажучи це, Леандр — актор надто досвідчений, аби забути, що слова слід супроводити жестами — нахилився до маркізиної руки й покривав її палкими поцілунками. Пані де Брюйєр не віднімала руки; напіввідкинувшись у кріслі, вона довгими білими пальцями, на яких поблискували персні, перебирала напахчені шовкові кучері актора, а невидющими очима дивилася на крилатих амурчиків у темно-голубому небі плафона.
Раптом маркіза відштовхнула Леандра і, похитуючись, встала.
— О, перестаньте,— кинула, насилу переводячи дух.—
Перестаньте, Леандре, я вся горю од ваших поцілупків, вопи зводять мене з ума!
І, обпираючись рукою об стіну, вона дісталася до дверей, якими ввійшла, підняла завісу і опустила, прикривши нею і себе й Леандра, що підскочив, аби підтримати маркізу.
Зимова Аврора дмухала на свої рожеві пальці, коли Леандр, закутаний у плащ, дрімаючи в куточку карети, під'їхав до воріт Пуатьє. Піднявши кінчик запони, щоб узнати дорогу, він здалеку побачив маркіза де Брюйєра і Сігоньяка, які йшли рядом до того місця, де мала відбутися дуель. Леандр опустив шкіряну завіску, щоб не побачив маркіз, якого мало не зачепила карета. Посмішка вдоволеної помсти пробігла на губах актора. Він дістав винагороду за побої!