— Так, це я,— відповів Леандр.— А що вам потрібно від мене, чим я можу служити вам?
— О, дякую,—мовив паж,—мені від вас нічого не потрібно. Я тільки маю передати вам, якщо ваша ласка, одне речення від пані в масці.
— Від пані в масці? — вигукнув Леандр,— О, кажіть мерщій! Я вмираю від нетерпіння!
— Ось воно, слово в слово,— відказав паж: — "Якщо Лігдамон такий же сміливий, як і галантний, то хай опівночі буде біля церкви, там на нього чекатиме карета, хай сідає в неї і їде, куди його повезуть".
Не встиг здивований Леандр відповісти, як паж зник, а він лишився ошелешений, не знаючи, що йому діяти. Серце калатало від радості на саму думку про таку удачу, зате плечі тремтіли від згадки про те, як його відлупцювали дрючками в одному парку, біля підніжжя статуї скромного Амура. А що, як і це пастка для його марнолюбства, розставлена жорстоким ревнивцем, котрий заздрить його чарам? Що, коли в призначеному місці на нього накинеться зі шпагою в руці лютий чоловік— тої жінки, готовий не те що побити його, а й просто перерізати йому горло? Ці роздуми значно охолодили його палке захоплення, бо, як ми вже казали, Леандр, подібно до Панурга 13, не боявся нічого, окрім побоїв та смерті. А якщо він не скористається з цієї сприятливої романтичної нагоди, то другої такої, можливо, більше ніколи вже не буде, і тоді назавжди зникне мрія всього його життя, мрія, що коштувала йому сили-силенної помад, притирань, тонкої білизни й усякого красування. До того ж, якщо він не прийде, прекрасна незнайомка запідозрить його в боягузтві, а це те, про що навіть подумати жаско і що може зробити хоробрим найпослідущішого страхополоха. І ця нестерпна думка примусила Леандра наважитись. "А що, коли та незнайомка,— зненацька майнуло йому в голові,— красуня, через яку можуть потрошити мені кості або кинути мене десь у підземелля, коли вона — багата вдова, густо набілена та нарум'янена, з накладним волоссям і вставними зубами? Є ж такі палкі, любострасні упириці, які, на відміну від кладовищенських упирів, люблять поласувати свіженьким м'ясом! Ні! Я певен, що це жінка молода і принадна. Та частинка її шиї і грудей, яку я помітив, була біла, кругла, апетитна, вона й уся така ж чарівна! Звісно ж, я піду! І сяду в карету. Дворянська карета! Що може бути благородніше і пристойніше!"
Надумавши так, Леандр повернувся в "Герб Франції", ледь доторкнувся до вечері, а тоді пішов у свою кімнату і нарядився як тільки міг, не пошкодував ні тонкої білизни з ажурним шитвом, ні ірисової пудри, ні мускусу. Він узяв навіть кинджал і шпагу, хоча навряд чи здолав би скористатися ними, якби в тому постала потреба, а проте озброєний коханець усе-таки викликає якусь повагу у нестерпних ревнивців. Потім він насунув аж до очей капелюха, весь закутався на іспанський лад у темний плащ і навшпиньки вийшов з дому,— на щастя, його не помітив насмішкуватий Скапен, який кріпко спав у своїй комірчині на другому кінці галереї.
Вулиці давно вже були пустинні, бо в Пуатьє рано лягали спати. Леандр не зустрів жодної живої душі, окрім кількох миршавих котів, які сумно тинялися подекуди, а почувши його кроки, зникали, мов тіні, під ворітьми або в підвальних віконцях. Наш зальотник дістався до майдану біля церкви якраз у ту мить, коли годинник пробив північ, тужливим дзвоном зігнавши сов із старої дзвіниці. Зловісне відлуння того дзвону серед нічної тиші викликало в бентежній його душі якийсь потаємний, містичний страх. Леандрові здавалося, ніби він чує похоронний дзвін по самому собі. Йому раптом захотілося повернути назад і спокійно лягти собі спати замість того, щоб пускатися в отакі нічні пригоди; але саме в цю мить він побачив, що карета жде вже у визначеному місці, а маленький паж, посланець незнайомки в масці, стоїть на приступці, розчинивши дверцята. Відступати ніяк не випадало, бо мало у кого вистачає мужності бути боягузом при свідках. Хлопець і кучер теж побачили актора; отож Леандр невимушено, хоч це так не узгоджувалось із несамовитим калатанням його серця, підійшов і сів у карету, хоробрий, як сам Галаор и.
Дверцята зачинилися, кучер смикнув віжки, і коні швидко рушили. В кареті панувала темрява; крім того, що була ніч, опущені шкіряні запони закривали вікна, не даючи нічого розгледіти зовні. Паж лишився на приступці, поговорити з ним, аби з'ясувати щось, не можна було. До того ж здавалося, що хлопець дуже небалакучий і не схильний розповідати те, що знає, якщо він і знав щось. Наш актор обмацав подушки — вони були оксамитові, з китицями; під ногами відчув м'який килим, а від матерії, якою була оббита карета, йшов легенький запах амбри т— свідчення тонкого, вишуканого смаку. Виходить, це все-таки знатна дама, до неї так таємниче везе його карета! Леандр спробував зорієнтуватись, але він мало знав Пуатьє; одначе незабаром йому здалося, що гуркіт коліс уже не відбивається від кам'яних стін і екіпаж більше не переїжджає стічних канав. Вони їхали за містом, можливо, в полі, прямуючи в якусь схованку, підходящу і для любові, й для вбивства; Леандр з легким тремтінням подумав про це і схопився за кинджал, немовби в темряві перед ним сидів кровожерний чоловік або лютий брат незнайомої красуні.
Нарешті карета зупинилася. Юний паж відчинив дверцята. Леандр вийшов і побачив перед собою високу темну кам'яну стіиу, певно, огорожу якогось парку чи саду. Незабаром він розрізнив хвіртку — дерево на ній потріскалось, —потемніло й поросло мохом, так що спочатку її трудно було й помітити поряд з камінням огорожі. Паж сильно натис на один з іржавих цвяхів, якими були прибиті дошки, і хвіртка прочинилася.
— Дайте руку, я проведу вас,— сказав хлопець Леандрові,— бо так ви не пройдете в цьому лабіринті дерев — надто темно.
Леандр дав руку, і вони вдвох ішли кілька хвилин крізь досить густий, хоча й світліший узимку парк, і сухе листя шурхотіло у них під ногами. За парком почався сад та квітник, обсаджений букшпановими кущами і обрізаними тисами, які неясними обрисами скидалися в темряві на привидів або чатових — це для боягузливого актора було ще страшніше. Пройшовши через квітник, Леандр і його провідник піднялися на невеличке узвишшя, де стояв домик під опуклим дахом, прикрашений наріжними декоративними вазами. Такі подробиці розгледів наш зальотник при тьмавому світлі, що лилося з нічного неба на тому відкритому місці. Можна було б подумати, що в домику нікого немає, коли б не притлумлене червоне світло, яке пробивалося крізь густу шовкову завісу в одному з вікон, слабенько вирізняючи його на темному тлі споруди.