Нарешті карета рушила, і гостинний замок де Брюйєра лишився позаду; всі покидали його з жалем; окрім Леандра. Тиран думав про те, як використати зароблені гроші; Педант — про чудові вина, що ними він щедро вгамовував у замку спрагу; Матамор — про оплески, яких не шкодували йому глядачі; Зербіна — про шовки, золоті намиста й інші дари. А Сігоньяк та Ізабелла думали тільки про своє кохання і, радіючи, що вони разом, навіть не озирнулись, аби ще раз побачити голубі дахи і рожеві стіни замку, що виднів на горизонті.
VI. Хуртовина
Нетрудно зрозуміти, що актори були задоволені своїм перебуванням у замку де Брюйєра. Такі несподівані удачі не часто випадали в їхньому кочовому житті; Тиран поділив гроші між усіма, й тепер кожен, любовно торкаючись золотих пістолів, подзенькував ними в кишенях, де часто-густо взагалі не бувало жодного мідяка. Зербіна, добродушно сприймаючи кпини своїх товаришів щодо могутності її чарів, сяяла стриманою загадковою радістю. Вона тріумфувала, а Серафіна від того просто шаленіла. Тільки Леандр, геть розбитий після нічної прочуханки, здавалося, не поділяв загальної веселості,— він і силкувався всміхнутись, але усмішка виходила якась вимучена, немов собака щирив зуби. Йому важко було поворухнутись, і часом, коли віз сильно трясло, він болісно кривився. А як думав, що на нього ніхто не дивиться,— розтирав долонями спину та руки; ці хитрощі могли збити з пантелику кого завгодно з акторів, тільки не глузливого і спостережливого Скапена, який зловтішно відзначав геть усі невдачі Леандра, бо страшенно не любив його самовдоволеного красування.
Колесо наїхало на чималенький камінь — возій не помітив його,—коханець болісно скрикнув крізь зуби: "Ой!", і Скапен озвався з удаваним співчуттям:
— Чого це ти так стогнеш та охаєш, бідний Леандре? І сам якийсь наче пошарпаний, мов лицар Печального образу *, коли він голий перекидався на камінні Сьєрра-Морени, покаравши себе в ім'я кохання, як Амадіс на Голій скелі 2. Можна подумати, що ти ночував не в м'якій постелі, на подушках і пуховиках, під стьобаною ковдрою, а на перехрещених палицях, більш підходящих для того, щоб ламати руки й ноги, аніж для спочинку. Вигляд у тебе такий змучений, обличчя як у хворого, під очима — синці, видно, добродій Морфей 3 сеї ночі не заглядав до тебе.
— Морфей міг сидіти собі в своїй печері, а от малюкові Купідону не сидиться, йому й ліхтаря не треба, щоб знайти в коридорі потрібні двері,— мовив Леандр, сподіваючись відвести підозри свого недруга Скапена.
— Я тільки комедійний слуга, в любовному ділі у мене зовсім немає досвіду. Мені не доводилось упадати за знатними красунями; а проте зі слів поетів та романістів я все-таки знаю, що бог Купідон, коли хоче вразити чиєсь серце, користується стрілами, а не палицею свого лука.
— Що ви хочете цим сказати? — квапливо перебив Леандр, занепокоєний тим поворотом розмови, якого надали
Ш їй мудровані порівняння та міфологічні викладки Ска-пена.
— Нічого, окрім того, що на шиї у тебе, трохи вище ключиці, видно, хоч ти й затуляєш хусткою, чорну смугу, яка завтра стане синьою, позавтрому — зеленою, потім жовтою, аж поки зрештою набуде природного кольору, і ця смуга — акурат наче розчерк ломакою по телячій шкурі, то пак — пергаменті, якщо тобі це більше подобається.
— Напевне,— відповів Леандр, почервонівши аж до кінчиків вух,— напевне, то якась небіжчиця-красуня, котра любила мене за життя, поцілувала, коли я спав. Поцілунки мертвих —— це всім відомо — залишають на тілі синці, прокинешся вранці — сам не знаєш, відкіля вони.
— Примарна красуня-небіжчиня появилася вельми вчасно,— мовив Скапен,— а то я міг би поклястися, що це пристрасний поцілунок свіжої лозини.
— Який же ви недобрий баляндрас і насмішник! — сказав Леандр.— Зовсім не поважаєте моєї скромності. Я з доброчесності звалюю на мертвих те, в чому більш винні живі. Ви хоч і вдаєте з себе недосвідченого, але ж, мабуть, чували про подряпини, синці, укуси й інші такі милі знаки, пам'ятки любовних забав, яким звичайно віддаються пристрасні коханці?
— "Memorem dente notam" 4,— втрутився Педант, радий можливості процитувати Горація.
— Пояснення, як мені бачиться, слушне,— зауважив Скапен,— і підкріплене достойним авторитетом. От тільки слід такий довгий, що в роті у нічної красуні мав бути той єдиний зуб, який Форкіади 5 по черзі позичали одна одній.
В нестямній люті Леандр сіпнувся — хотів було кинутися з кулаками на Скапена, але побиті кийками боки і посмугована, мов у зебри, спина так боліли, що він одразу ж і сів, відклавши помсту до ліпшого часу. Тиран і Педант, звиклі до таких сварок, які тільки розважали їх, помирили супротивників. Скапен пообіцяв більше не робити нескромних натяків.
— Я вилучу із своєї мови навіть згадку про дерево, хоч би в якому вигляді воно було — необтесана колода, тінявий ліс, гладеньке дерев'яне ліжко чи навіть гіллясте дерево оленячих рогів.
Поки точилася ця забавна сварка, карета їхала CQ6Í та й ї#ала і незабаром наблизилася до розпуття. На трав'янистому пагорку, позначаючи перехрестя доріг, височіло розп'яття — грубо зроблений дерев'яний хрест, потрісканий від сонця та дощу, з фігурою Христа, у якого одна рука відірвалась од тіла і зловісно звисала на іржавому цвяху.
Два чоловіки з трьома мулами, стоячи біля роздоріжжя, скидалося, ждали когось. Один мул, наче йому набридло стояти, махав прикрашеною помпонами та барвистими китицями головою, чути було, як сріблясто подзенькували бубонці. Вишиті шкіряні шори не давали йому дивитися вбік, але тварина відчула, що дорогою їде карета; мул з неспокійною цікавістю заворушив вухами, поміж випнутими губами його видніли зуби.
— Корінний пряде вухами й показує ясна,— сказав один з чоловіків,— карета недалеко.
Справді, акторська балагула вже під'їжджала до розпуття. Зербіна, яка сиділа попереду, бистро зиркнула на групу з тварин та чоловіків і, здавалося, зовсім не здивувалась, побачивши її тут.
— їй-богу, непогана упряжка! — озвався Тиран.-— А ці црекрасні іспанські мули можуть пройти п'ятнадцять, а то й двадцять льє за день. Були б у нас такі, ми б скоро дісталися до Парижа. Але якого ж дідька вони тут ждуть? Це, видно, підстава для якогось вельможі.