Як би відповіла маркіза па це палке послання, котре, можливо, служило Леандрові вже не один раз? Щоб сказати це, треба добре знати жіноче серце. На жаль, лист не дійшов за призначенням. Захоплюючись знатними дамами, Леандр майже не помічав субреток і не приділяв їм ніякісінької уваги. Це була його помилка, бо служниці можуть мати неабиякий вплив на своїх господинь. Якби до пістолів Леандр додав ще кілька поцілунків, трошки позалицявся, то Жанна, втішена в своєму самолюбстві покоївки, такому ж вразливому, як і самолюбство королеви, постаралася б ретельніше виконати його доручення.
Коли вона йшла, недбало тримаючи в руці Леандрового листа, назустріч їй трапився маркіз, який запитав — просто так, бо по своїй природі він був чоловік не вельми цікавий — що то за папірець у неї в руці. "
— О, нічого важливого,— відказала служниця,— лист від добродія Леандра до пані маркізи. 4
— Від Леандра, першого коханця, який грав закоханого у "Похвальбі капітана Матамора"? Що він може писати моїй жінці? Певно, просить грошей.
— Не думаю, — зауважила злопам'ятна служниця.— Передаючи мені цю записку, він зітхав і закочував очі, мов нестямно закоханий.
— Дай-но мені цього листа,— велів маркіз,— я сам відповім. А маркізі нічого не кажи. Комедіантам багато потурають, це часом псує їх, вони стають нахабні і не вміють поводитись, як їм належить.
Справді, маркіз, який любив потішитись, написав Леандрові в тому самому стилі, владним, розгонистим почерком, на папері, напахченому мускусом, склеїв ароматним воском і запечатав печаткою з закрутистим гербом.
Прийшовши після вистави у свою кімнату, Леандр побачив на столі, на найвиднішому місці, покладений таємничою рукою конверт, на якому було написано: "Панові Леандрові". Він розпечатав листа і, весь тремтячи від щастя, прочитав:
"Як ви сказали в своєму листі, написаному надто гарно, щоб я не втратила спокою, богині можуть любити тільки смертних. Об одинадцятій годині, коли все на землі спатиме, Діана, не лякаючись уже нескромних людських поглядів, покине небеса і спуститься до пастуха Ендиміона 43. Тільки не на гору Латмос, а в парк, до підніжжя статуї скромного Амура, де красень пастух завбачливо засне, бережучи сором'язливість безсмертної небожительки, котра явиться до нього без супроводу німф, окутана хмаркою, скинувши сріблясті промені".
Спробуйте уявити, яка шалена радість захлюпнула серце Леандра, коли він читав цю цидулу, що перевершила най-честолюбніші його мрії. Він вилив собі на голову й на руки пляшечку пахучої есенції, пожував кусочок шкаралупки мускатного горіха, який освіжає дихання, ще раз почистив зуби, підкрутив кучері, щоб красивіше вилися, й подався в парк на призначене місце, де ми його залишили і де, поки ми все це розповідали, бідолаха знемагав у чеканні.
Гарячка того чекання і нічна прохолода викликали у Леандра нервове тремтіння. Він здригався, почувши, як падає з дерева листок, при найменшому шурхоті нашорошував вухо, звикле вловлювати шепіт суфлера. Скрипне пісок під ногою — йому здавалося, що то страшенний рип, який неодмінно почують у замку. Його сповнював диявольський страх перед лісом, великі чорні дерева тривожили уяву. Не те, щоб він саме боявся чогось, але думки його ставали якісь похмурі. Маркіза не приходила, ноги у Ендиміона, з Діаниної ласки, вже були мокрі від роси.
В якусь мить Леандрові здалося, наче десь поблизу хруснула суха гілка під чиїмись важкими кроками. Його богиня не могла так іти. Богині спускаються по променю і торкаються землі так, що не примнеться жодна травинка.
"Якщо маркіза не поквапиться прийти, то замість палкого коханця вона знайде тут задубілого поклонника,— подумав Леандр.— Таке чекання, коли ти весь дрижиш од холоду, аж ніяк не сприяє подвигам, гідним Цитери" 44.
Тільки-но він це подумав, як чотири широкі тіні, появившись між деревами, вийшли із-за п'єдесталу статуї і, наче змовившись, підступили до нього. То були кремезні здоровані і сущі шельми з лакеїв маркіза де Брюйєра; двоє з них, схопивши Леандра за руки, ніби хотіли зв'язати, як бранця, притримали його, а двоє заходилися розмірено лупцювати актора палицями. Удари гупали по його спині, наче били молотки по ковадлу. Акторові зовсім не хотілося, щоб на його крики сюди збіглися люди й побачили, в яку халепу він попав,— сердега мовчав, героїчно терплячи біль. Муцій Сце-вола, тримаючи руку на вогні45, не проявив більше мужності, ніж Леандр під киями.
Зробивши своє діло, чотири кати відпустили жертву, низько вклонились і, не промовивши ні слова, зникли.
Яке ганебне падіння! Ікар46 з небесної висоти впав не так низько. Приголомшений, знеможений, побитий, Леандр, зігнувшись, кульгаючи і потираючи боки, сяк-так дістався до замку; одначе в своєму непохитному марнославстві він і не подумав, що його пошили в дурні. Для його самолюбства було краще надати цій пригоді трагічного забарвлення. Він казав собі, що ревнивий маркіз, безперечно, підстеріг жінку, піймав, коли вона йшла на побачення, і, приставивши кинджал до горла, змусив у всьому признатися. Леандр уявляв, як вона простоволоса стоїть на колінах, ридма ридаючи, благає несамовитого від гніву маркіза помилувати її і клянеться, що надалі стійкіше опиратиметься несподіваним сердечним спокусам. Навіть тепер, добряче побитий кийками, він жалів маркізу, яка через нього попала в таку небезпеку, і не підозрював, що вона, ні сном ні духом нічого не знаючи, спокійнісінько спить собі на простирадлах з голландського полотна, побризканих олією з санталових і динамо* нових дерев.
Ідучи по коридору, Леандр з досадою побачив Скапена — висунувши в прочинені двері голову, той зловтішно посміхався. Леандр випростався, як тільки міг, але хитрого пронози це не обмануло.
На другий день трупа зібралася в дорогу. Тиран, одержавши від маркіза щедру винагороду, замінив надто повільну колимагу з биками на простору, запряжену четвериком карету, в якій вільно могла вміститись уся акторська ватага з багажем. Леандр і Зербіна встали пізно — нема потреби додатково пояснювати, чому саме,— тільки у нього, хоч він і намагався не показувать того, вигляд був скорботний і жалюгідний, а вона сяяла від вдоволеного честолюбства. Субретка навіть до своїх подруг ставилася, як добра принцеса, і — що було важливою прикметою — Дуенья підлещувалась до неї, чого раніше ніколи не траплялося. Скапен, з-під уваги якого ніщо не випадало, помітив, що дорожній сундук Зербіни, наче за помахом чарівної палички, став удвоє важчий. Серафіна кусала губи й час від часу буркотіла одне-єдине слово: "Тварюка!", якого ніби й не чула Субретка, задоволена приниженням головної героїні.