По боках туалетного столика стояли два комоди незвичайної роботи, прикрашені різьбленням із твердого каменю, з лазуритовими колонками і потайними шухлядами, куди маркіз нізащо не посмів би сунути носа, навіть коли б знав, як їх відімкнути. Пані де Брюйєр саме сиділа перед туалетом у кріслі з м'якою, оздобленою торочками спинкою заввишки до плечей — такі крісла були в моді за Людовіка XIII.
Дві покоївки, стоячи позаду маркізи, слугували їй: одна тримала подушечку з усякими шпильками, а друга — пуделко з мушками.
Маркіза, хоч вона й казала, що їй тільки двадцять вісім років, уже пересягнула своє тридцятиліття, переступила той поріг, якого так наївно жахаються жіпки, наче він куди страшніший і небезпечніший, аніж для моряків — мис Бур. Чи давно перейшла вона ту межу? Ніхто не міг цього сказати певно, навіть сама маркіза, так ловко переплутала вона всі дати. Найдосвідченіші історики, неперевершені в умінні визначати й перевіряти різні дати, тут посивіли б, нічого не досягнувши.
Пані де Брюйєр була смаглява, але від повноти, яка появляється після першої молодості, шкіра її стала біліша; оливковий колір обличчя, який вона колись, будучи худою, так ретельно виводила за допомогою перлистого білила і талькової пудри, змінився тепер на матову білизну, дещо хворобливу при денному світлі, але чудову при свічках. Щоки її поповніли, обличчя стало одутле, хоч овал його і не втратив свого благородства. Товстеньке підборіддя плавно зливалося з шиєю, утворюючи досить гарну ще лінію. На обличчі гордовито виступав ніс із горбочком — можливо, трохи завеликим для жіночої вроди,— розділяючи булькаті карі очі під високими дугами брів, які надавали їм здивованого виразу.
Питані чорні коси були укладені в наймодніглу зачіску — її щойно закінчила перукарка, якій, судячи по тому, скільки паперових трубочок валялося на килимі біля туалетного столика, довелося добряче потрудитись. Тоненькі кучерики обрамляли лоб і вилися біля коріння густого, зачесаною назад волосся, а двоє пишних пасом, збитих короткими швидкими рухами гребінця, красиво спадали уздовж щік. Ззаду коси були зібрані у важкий вузол із бантом, обшитим стеклярусом. Коси були окрасою маркізи — пані де Брюйєр могла робити будь-які зачіски, їй непотрібні були ні накладне волосся, ні перуки, тому-то вона охоче дозволяла дамам і кавалерам приходити саме тоді, коли служниці прибирали її.
З повної округлої шиї погляд спускався до відкритих білих і пишних плечей, під якими крізь виріз видно було дві спокусливі ямочки. Корсет з китового вуса підпирав груди, зближуючи ті півкулі, що їх облесники-поети, автори мадригалів та сонетів, уперто називають "брати-вороги", хоч вони дуже часто миряться між собою, бо насправді далеко не такі люті, як брати з "Фіваїди" 17.
Шию маркізи охоплював протягнутий крізь маленьке рубінове серце чорний шовковий шнурок, а на ньому висів хрестик з коштовних каменів, почеплений немовби для того, щоб скрушати поганську хтивість, яку збуджували виставлені принади, і затулити нечестивим помислам доступ до грудей, так ненадійно захищених слабким мереживним прикриттям.
Поверх білої атласної спідниці пані де Брюйєр наділа ще вишнево-червоне шовкове плаття з чорними бантами і з закотами на рукавах.
Жанна, одна з маркізиних покоївок, подала їй наостанці пуделко з мушками,— без них у ті часи годі було й уявити собі туалет жінки, яка хотіла бути елегантною. Пані до Брюйєр приліпила одну мушку біля кутика рота і довго шукала, де б примістити другу, ту, що зветься "нещадною", бо навіть найстійкіші кавалери перед нею геть безборонні* Покоївки, здавалося, розуміли, як усе це важливо, й завмерлії, затамувавши подих, щоб, бува, не потривожити кокетливі роздуми своєї хазяйки. Нарешті палець, ніби вагаючись, зу-гипився, і шовкова цяточка, мов чорна зірочка на небесній білизні, позначила, достоту родимка, те місце, де починалася ліва грудь. У мові таємничих любовних прикмет це мало означати, що дорога до уст пролягає через серце.
Кинувши останній погляд у дзеркало, нахилене над туалетним столиком, задоволена собою, маркіза встала і пройшла кілька кроків по кімнаті; потім наче спохватилася, помітивши, що їй чогось іще не вистачає, повернулась, узяла в скриньці круглий годинник, нюрнберзьке яйце, як тоді казали,— з вигадливими малюнками емаллю різних кольорів, оздоблений діамантами, на ланцюжку з гачком,— і причет
пила його на поясі біля маленького ручного дзеркальця в рамці з позолоченого срібла.
— Ви, пані, сьогодні просто незрівнянні,— підлесливо мовила Жанна.— І зачіска до лиця, і плаття лежить — краще нікуди.
— Ти так вважаєш? — неуважно протягла маркіза.— А мені, навпаки, здається, що я сьогодні прямо страховидна. Під очима темні круги, а в сукні цього кольору я видаюся повнішою. Може, мені надіти чорне? Як ти думаєш, Жанно? У чорному ніби стаєш тонша.
— Якщо хочете, я подам чорно-буре плаття, або темно-фіолетове, це діло одної хвилини; боюся тільки, аби ви на зіпсували тим усього вигляду, а він напрочуд гарний.
— Це ти, Жанно, будеш винна, якщо я відстрашу Амура і сьогодні ввечері він перестане ранити задля мене серця. Багато людей запросив маркіз на виставу?
— Кілька гонців помчали верхи в різні сторони. Яс.т< діло, гостей збереться немало — приїдуть з усіх |зк(йиїітніх маєтків. У наших краях так рідко бувають якГсь'з"йбав
— Це правда,— зітхнула маркіза,— розваг, вважай, туя немає. А цих акторів ти вже бачила, Жанно? Чи є серед них молоді, гожі, пристойні?
— Не знаю, що вам і сказати, пані. У цих людей лиця наче маски: з усякими білилами, рум'янами та перуками вони просто блискучі при свічках, а насправді зовсім на такі. Але мені здалося, що там є один пристойний і собою нівроку, у нього красиві зуби й гарні ноги.
— То, Жанно, мабуть, перший коханець,— сказала мар-кіза.— На такі ролі беруть найвродливішого в трупі молодика, бо було б зовсім недоладно, коли б улесливі ніжності проголошував актор з носом, як труба, а на коліна, освідчуючись у коханні, падав якийсь шкандиба.
— Це й справді нікуди не годилось би,— засміялася покоївка.— Чоловік який є, такий і є, а коханець має бути без ніякого ганджу.