— Я вже кілька років живу далеко від двору й не маю змоги стежити за новинками,— скромно мовив маркіз.— Мені трудно що-небудь сказати про всі ці гарні п'єси, бо я зде* більшого не знаю їх; думаю, найкраще, якщо ви самі, по-кладаючись на теорію та практику, зробите вибір, він, безперечно, буде розумний.
— Ми часто граємо одну п'єсу, можливо, не надто досконалу, коли її читати, але в виставі стільки театральних ефектів, комічних реплік, штурханів і всяких забавних витівок, що навіть найповажніші люди не можуть утриматись од сміху.
— От і не шукайте нічого іншого,— сказав маркіз де Брюйєр.— А як називається ця дотепна вистава?
— "Похвальба капітана Матамора".
— Чудова назва, слово честі! А у Субретки там гарна роль? — спитав маркіз, поглядаючи на Зербіну.
— Найзабавніша і найлукавіша в світі, і Зербіна виконує її прекрасно. Це її коронна роль. Оплески не вщухають, причому без ніяких підсадних плескальників.
Чуючи таку директорську похвалу, Зербіна подумала, що повинна трошки почервоніти, але викликати на свої смагляві щоки легенький рум'янець ніяковості їй було нелегко. Скромності, цих внутрішніх рум'ян, їй дуже не вистачало, У слоїках, які стояли на її туалетному столику, таких рум'ян не водилося. Зербіна опустила очі, показуючи, які довгі й пухнасті її чорні вії, і, мовби зупиняючи потік аж надто похвальних слів> підняла на світло зграбну, хоч, може, трохи й темнувату руку з кокетливо відставленим мізинцем та рожевими нігтиками, блискучими, немов агат, бо вона добре начистила їх кораловим порошком і замшею.
В такому вигляді Зербіна була просто чарівна. Облудна сором'язливість додає принади навіть справжній розпутності
и
ласолюби знають ціну тій сором'язності, але їм подобається пікантність контрасту. Маркіз дивився на Субретку палким поглядом знавця, сприймаючи всіх інших жінок з неуважливою чемністю добре вихованого чоловіка, який уже зробив свій вибір.
"Він навіть не поцікавився, яка роль у головної героїні,— роздратовано думала Серафіна.— Це просто непристойно. Здається, цьому багатому вельможі дуже бракує розуму, ґречності й гарного смаку. У нього страшенно ниці нахили. Життя в провінції зіпсувало його — видно, звик упадати за сільськими нечупарами та пастушками і геть втратив свою дворянську витонченість.
Ці думки аж ніяк не надавали Серафіні принадності. її правильні, але сухуваті риси були милі, коли їх оживляли добре продумані усмішки і грайливі погляди, тепер же, скривлені від досади, вони стали похмурі й неприємні. Безперечно, вона була вродливіша, ніж Зербіна, а проте в її вроді відчувалося щось погордливе, зарозуміле і зле. Кохання, може, й не побоялося б того, ризикнуло б на штурм; легенька примха, злякавшись, одразу ж відлетіла б.
Отож маркіз вийшов, не зробивши ні найменшої спроба пофліртувати ні з донною Серафіною, ні з Ізабеллою, за якою, до того ж, як йому здавалось, упадав барон де Сігоньяк. Уже від порога де Брюйєр сказав Тиранові:
— Я велів, щоб для театру звільнили оранжерею — це найбільша в замку зала; туди вже, мабуть, принесли дошки для сцени, підставки, лави й усе інше, що треба для імпровізованої вистави. Мої слуги мало що тямлять у такому ділі, так що порядкуйте ними, як наглядач на галері своєю командою каторжників. Вони слухатимуться вас, як мене самого.
Слуга провів Тирана, Блазіуса і Скапена в оранжерею. Вони звичайно готували сцену і залу. Зала була дуже підходяща, видовжена — в одному кінці можна було зробити сцену, а перед нею розставити крісла, стільці, табуретки, лави, відповідно до становища глядачів і тої шани, яку їм хотіли віддати. Стіни були розмальовані, на голубому тлі там видніли споруди в стилі дворянських маєтків — колони, арки, склепінчасті ніші, бані — все це було прикрашене гірляндами з зеленого листя та квітів, і ті гірлянди порушували одноманітність ромбів та прямих ліній. Випукла стеля відтворювала небесне склепіння, на якому біліли хмари й рябіли яскраві різноколірні карлючки, що зображали птахів. Таке оздоблення якнайкраще відповідало— новому призначенню зали.
В одному кінці зали на підставках намостили сцену, ледь нахилену вперед. По обидва боки її стояли дерев'яні опори для куліс. Широкі шпалерні полотнища мали правити за завісу — вона відкривалася, розсовуючись по натягнутих мотузках, і, збираючись складками, з двох боків прикрашала передню частину сцени. Ще одна смуга матерії, вирізана зубцями, як на запоні коло постелі, утворювала горішній фриз і довершувала обрамлення сцени.
Поки актори пораються, обладнуючи театр, поговорімо трошки про мешканців замку — вам не зашкодить узнати деякі подробиці. Ми забули сказати, що маркіз де Брюйєр був одружений,— сам він так рідко згадував про це, що нам, далебі, можна пробачити такий недогляд. Кохання, як це нетрудно зрозуміти, не освячувало того шлюбу. Все визначило те, що й він, і вона походили з однаково старовинних дворянських родів і до того ж були сусіди — їхні землі лежали рядом. Після вельми короткого медового місяця, не відчуваючи особливої любові одне до одного, маркіз і маркіза, як істинно світські люди, не намагалися з міщанською упертістю добиватися неможливого сімейного щастя. За мовчазною згодою, вони відмовились од нього і жили хоча й в одному замку, але окремо, вельми люб'язно ставлячись одне до одного і користуючись такою свободою, яку тільки допускала благопристойність. Але не подумайте, що маркіза де Брюйєр була жінка бридка і неприємна. Те, що відштовхує чоловіка, може стати насолодою для коханця. У любові — пов'язка на очах, а шлюб її не має. А втім, зараз ми познайомимо вас із маркізою,,і судіть самі.
Маркіза жила в окремих покоях, куди маркіз без попереднього повідомлення не заходив. Ми ж дозволимо собі таку нескромність — цим грішили письменники всіх часів — і, нічого не сказавши лакеєві, який мав би попередити покоївку, проникнемо в спальню, певні, що нікого не потурбуємо своїм приходом. Бо ж автор роману завжди носить па пальці перстень Гігеса16, який робить його невидим-цем.
Спальня маркізи була велика, розкішно прибрана кімната з високою стелею. Стіни оббиті фландрськими шпалерами, на яких у теплих, свіжих і м'яких тонах були зображені пригоди Аполлона. Малинові завіси з узористого індійського шовку широкими складками спадали вздовж вікон і, пролизані веселими сонячними променями, мінилися пурпуровим блиском рубіну. Тією ж матерією було прибране ліжко, балдахін біля нього, зшитий із полотнищ і оздоблений по швах галунами, звисав рівними зборками, в яких переливалися відблиски світла. Вгорі довкола того навісу тягнувся ламбрекен, оздоблений на кожному розі пишним пучком ясно-рожевого пір'я. Камін був висунутий у кімнату і сягав до самої стелі. Велике венеційське дзеркало в кришталевій оправі, грані якої іскрилися кольоровими блискітками, виступало з-поміж ліпного орнаменту, трошки нахиляючись у кімнату, назустріч тому, хто в ньому відбивався. В каміні, на опуклій решітці під здоровенним ковпаком з полірованого металу, весело потріскуючи, горіло, мов на різдво, троє полін. Гаряче тепло, що йшло від них, було зовсім не зайве як для цієї пори року і для кімнати таких розмірів.