Сігоньяка виручив Тиран — підступивши ззаду, він перешкодив Агостенові. Раптом актор закричав:
— Сто чортів! Мене, певно, вкусила гадюка, гострі зуби впилися в ногу!
То Чікіта, наче собака, вкусила здорованя за литку, щоб примусити його обернутись. Але Тиран, не розтискуючи пальців, струсонув дівчисько так, що воно відкотилося кроків на десять по дорозі. Матамор, згинаючи довгі, членисті, мов у коника, ноги, нахилився, узяв ножа, склав його і засунув собі в кишеню.
Поки все це діялося, сонце поволі виринало з-за обрію, частина його рожевувато-золотого круга вже показалася над лінією ланд, і опудала при ясному світлі більше й більше втрачали людську подобу.
— Он воно що! — мовив Педант,— Здається, аркебузи цих вояків не стріляли тому, що нй була надто волога. А самі вони, видать, не вельми великі сміливці,— стоять, наче античні терми9, байдуже, що ватажок попав у біду.
— У них є на те поважні причини,— озвався Матамор, вибираючись угору по схилу.— Це вояки з соломи, одягнені в лахміття, озброєні залізяччям та палицями, розбійники-опудала, які чудово відганяли б птахів од вишняків та виноградників.
Шість штурханів ногою — і всі ті чуперадла скотилися на дорогу, витягнулись у куряві, кумедні й жалюгідні, схожі на ляльки, якими ніхто вже не керує. Розпластані на землі, вони лежали, мов смішна й похмура подоба трупів на полі бою.
— Можете вийти, шановні добродійки,— звернувся барон до актрис.— Боятися більше нічого, небезпека була вигадана.
Люди настільки боягузливі, а страх має такі великі очі, що Агостенові звичайно вдавалася його витівка. Але на цей раз вона провалилась, і засмучений розбійник похнюпив голову. Рядом з пим стояла Чікіта, розгублена, дика й люта, немов нічний птах, якого зненацька застав день. Бандит боявся, що подорожні, маючи більшу силу, розправляться з ним або ж передадуть його до рук правосуддя; але витівка з опудалами забавила акторів, і всі вони щиро сміялися. А сміх за своєю природою далекий від жорстокості, сміх відрізпяє людину від тварини, він, як твердить Гомер, є набутком безсмертних і щасливих богів, які досхочу сміються на своєму Олімпі, коротаючи дозвілля вічності.
І ось Тиран, людина по натурі добродушна, розтис пальці, не випускаючи, однак, бандита, й мовив гучним трагічним басом, яким іноді говорив і в повсякденному житті:
— Ти, негіднику, налякав наших дам, і за це тебе слід було б без зайвих розмов повісити; але якщо вони простять тобі — а таке, думаю, може бути, бо це добрі душі,— то й я не поведу тебе до судді. Лаври донощика не приваблюють мене, я не збираюся постачати здобич для шибениці. Та й витівка твоя забавна і дотепна — непогано придумав, як витягувати гроші у боягузливих обивателів. Будучи актором, я розуміюся на всяких хитромудрих видумках і ціню твою кмітливість, а вона викликає у мене милосердя. Я б не сказав, що ти просто вульгарний і запеклий злодій, тож було б шкода обірвати твою блискучу кар'єру.
— На жаль, я не можу вибрати нічого іншого,— зітхнув Агостен,— і заслуговую на більше співчуття, ніж ви думаєте. Я зостався сам-один з усієї моєї трупи, котра ще недавно була складена так само добре, як і ваша. Кат одібрав у мене акторів, що виконували і перші, й другі, і треті ролі, тепер мені треба самому грати свою п'єсу на сцені великої дороги — говорити на різні голоси, виставляти опудала, щоб усі думали, буцімто зо мною ціла банда. Ох, сумна моя доля! До того ж по моїй дорозі, вважай, ніхто не їздить і не ходить — вона нізвідки й нікуди не веде, та ще й зажила собі лихої слави клятими вибоїнами, по ній трудно і пішки йти, і їхати верхи чи в кареті; а купити кращу немає грошей. На кожній дорозі, по якій хоч трохи ходять та їздять, є своя ватага. Це тільки гультяї, певні, що треба працювати, уявляють, буцімто шлях злодія всипано квітами — ба ні, то терниста путь. Мені б хотілося бути чесним, але як ти заявишся до міської брами з такою грубою пикою і в такому дранті! Собаки схопили б мене за ноги, а вартові за комір, аби тільки він був. Ось і зараз провалилось діло, яке я так ловко придумав, так добре все нарихтував — після нього я міг би місяців зо два жити, а бідолашній Чікіті купив би новий капор. Не везе мені, ой не везе, під такою нещасливою зорею народився. Вчора замість обіду я тільки тугіше затягнув пояс. Сьогодні ви своею недоречною хоробрістю вирвали у мене кусок хліба з рота; тепер я вже не пограбую вас, то дайте мені хоч милостиню.
—— І то правда,— відказав Тиран.— Ми перешкодили тобі займатися своїм ділом, тож маємо покрити збитки. Візьми ось два пістолі, випий за наше здоров'я.
Ізабелла дістала з воза чималий кусок матерії, віддала його Чікіті.
— О, краще подаруйте мені намисто з білих зерен,— мовила дівчинка, і очі її палали жадністю.
Актриса зняла своє намисто й наділа його на шию малій злодійці. Приголомшена, не тямлячи себе від радості, Чікіта мовчки перебирала смуглими пальчиками білі зернинки і, нахилившись, старалась роздивитися намисто на своїх худеньких грудях; раптом вона рвучко підвела голову, відкинула назад волосся і, дивлячись огнистим поглядом на Ізабеллу, сказала якимось незвичайним, глибоким голосом:
— Ви — добрі, я ніколи не вб'ю вас!
А тоді перестрибнула канаву, вибігла на пагорок і сіла там, розглядаючи багатий подарунок.
Агостен же, вдячно вклонившись, зібрав свої пошарпані опудала, відніс назад у смерековий лісок і знову поховав там до ліпшої нагоди. Погонич, який після пострілу з аркебуза хоробро дременув, куди очі бачать, покинувши мандрівців — хай викручуються, як знають,— уже повернувся, актори повсідалися, й балагула важко рушила далі.
Дуенья нишком дістала з черевика свої дублони й засунула їх назад у кишеньку на поясі.
— Ви були як справжній герой роману,— озвалась Ізабелла до Сігоньяка.— Під вашим захистом можна подорожувати, нічого не боячись. Як сміливо кинулися ви на того розбійника, хоча й були певні, що з ним ціла ватага озброєних до зубів бандитів!
— Яка тут небезпека, просто безглуздий вибрик,— скромно відповів барон.— Щоб захистити вас, я порубав би від черепа аж до пояса найстрашніших велетнів і розігнав би дику орду, в диму і в полум'ї повбивав би орків 10 та дра-