— Якщо ти не вгамуєшся, то я носаком штурхону тебе вниз, у самісіньке болото, дригатимешся там разом із жабами.
Чікіта знала, що Агостен слів на вітер не кидає,— принишкла її більше не ворушилася. Невдовзі довкола стало чути тільки їхнє рівне дихання, яке виказувало, що в цій похмурій глушині є якісь живі істоти.
Розбійник і його маленька спільниця ще призволялися посеред ланд із чорного келиха сну, коли в заїзді "Голубе сонце" погонич, стукаючи палицею об землю, сповістив акторів, що пора вже вирушати.
Всі повсідалися. як могли, на сундуках, що безладно повиставляли свої гострі ребра; Тиран примостився, наче Поліфем на гребені гори, але це не завадило йому невдовзі гучно захропіти; жінки позалазили всередину під брезен-
3 6—260
65
товий навіс, де були згорнуті полотна декорацій, і скоцюрбилися там, як на порівняно м'якому матраці. Колеса страшенно рипіли — голосили, нявчали, гарчали, хрипіли,— а проте незабаром актори заснули важким сном, повним безладних, кошмарних видив, у яких скрипіння воза сприймалося то наче ревіння диких звірів, а то як крик дітей під ножем нелюда-вбивці.
Сігоньяк ішов поряд з возом. Збуджений новизною пригоди й метушнею мандрівного життя, такого несхожого на життя в монастирській тиші його замку, він думав про чарівну Ізабеллу, яка і вродою своєю, і скромністю скидалася скоріше на шляхетну панну, аніж на мандрівну актрису. Мріючи про те, аби якось сподобатись дівчині, барон і не підозрював, що це вже сталося, що він торкнувся найчут-ливіших струн її душі й ніжна істота на перше ж прохання ладна віддати йому серце. Несміливому юнакові уявлялося безліч незвичайних і страшних нригод, самовідданих вчинків на взірець тих, що змальовуються в лицарських романах, подвигів, котрі привели б до сміливого освідчення, від самої думки про яке йому стискало в горлі; а тим часом це освідчення, на яке він ніяк не міг наважитись, уже відбулося — замість молодого чоловіка виразисто промовляли його вогняні очі, тремтіння голосу, ледь стримувані зітхання, незграбна люб'язність, якою він оточував Ізабеллу, неуважні відповіді на запитання інших акторів. Він не сказав жодного слова про своє кохання, а проте молода жінка безпомилково відчувала його.
Починало сіріти. Понад краєм рівнини протягнулася вузька смуга блідого світла, в якій навіть здалеку чітко було видно, темні обриси тремтливого вересу і навіть гострі кінчики трави. Подекуди блищали, мов куски розбитого дзеркала, калюжки води. Прокидалися якісь майже нечутні звуки, десь далеко в тихе небо здіймалися димки — серед пустинної глушини знову починали працювати люди. На ясній смузі, яка набула вже рожевого відтінку, показалася чудернацька постать, схожа здалеку на циркуль у руках невидимого землеміра, який вимірював ланди. То пастух, ставши на дйби, йшов, ступаючи, мов павук-косар, неначе міряючи вересовища та болота.
Для Сігоньяка видовисько ланд було не нове, воно не привертало його уваги; але, навіть поринувши у свої роздуми, барон занепокоївся, коли помітив спереду маленьку блискучу цятку, яка мерехтіла в густій іще тіні смерек, там, де ми лишили Агостена і Чікіту. Що б то могло бути? Не світлячок, бо пора, коли любов запалює комах і вони світяться фосфоричним блиском, минула кілька місяців тому. Може, то дивився в темряві одноокий нічний птах? Адже там блищала тільки одна цятка. Ні, це припущення не задовольняло Сігоньяка — він подумав, що так може блимати запалений гнотик аркебуза.
Тим часом віз їхав собі далі, і, коли вони були вже недалеко від смерекового лісочка, Сігоньякові здалося, що на схилі пагорба стоять якісь чудернацькі постаті, ще невиразні в перших променях світанку; він хотів уже будити акторів, але ж постаті були зовсім нерухомі, й барон подумав, що то пні, навіть посміявся сам із себе й нікого не розбудив.
Віз проїхав іще трохи. Блискуча цятка, з якої Сігоньяк не спускав погляду, зрушила з місця. Довгий струмінь вогню перетнув хмарку сизуватого диму, лунко гримнув постріл, і куля вдарилась об ярмо над биками; ті рвонули вбік, тягнучи за собою воза, та, на щастя, купа піску затримала його край канави.
Від пострілу й рвучкого сіпання вся трупа враз прокинулась; молоді жінки злякано заверещали. Стара Дуенья мовчала, тільки про всяк випадок переховала своїх кілька золотих дублонів — з пояса переклала у черевик. Актори силкувалися вилізти з халабуди, а перед возом раптом став Агостен і, намотавши на руку свій валенсійський плащ, затиснувши в кулаці наваху, голосно закричав:
— Гаманець або життя! Не опиратися! Найменша непокора — і моя ватага постріляє вас!
Поки розбійник ставив свої звичайні для великої дороги умови, барон, благородне серце якого не могло стерпіти нахабства такого негідника, спокійно витяг із піхов шпагу і, виставивши її вперед, кинувся на бандита. Агостен плащем відбивав удари, чекаючи слушної нагоди, щоб метнути в противника свою наваху; ось він, різко махнувши рукою, пошпурив ніж, цілячи в живіт Сігоньякові. На щастя, барон був зовсім не товстий, він трошки відхилився, смертоносний клинок пролетів мимо й упав на кілька кроків далі. Агостен зблід — він лишився без зброї, добре знаючи, що загін солом'яників не допоможе йому. А проте задля страху розбійник закричав:
— Гей, ви тамі Вогонь!
Актори, боячись; що зараз гримне залп, хутенько відступили і сховалися за колимагою, де жінки верещали, як сойки, коли б хто скуб їх живими. Та й Сігоньяк, хоч і хоробрий, а пригнув голову.
Чікіта з-за куща, відхиливши гілки, стежила за всім цим; побачивши, в якому небезпечному становищі опинився її друг, дівчинка спритно, наче вуж, виповзла на піщану дорогу, непомітно підняла ніж і, скочивши на ноги, оддала його бандитові. Обличчя її в цю мить сяяло несказанною дикою гордістю, чорні очі метали блискавки, ніздрі тріпотіли, мов крила яструба, розтулені губи відкривали два ряди блискучих білих зубів, вищирених, як у загнаного хижого звіра. Все єство її палало нестримною злобою і ненавистю.
Агостен замахнувся, аби знову кинути наваху, й цілком можливо, що пригоди барона де Сігоньяка, тільки-но почавшись, на тому й закінчилися б, якби чиїсь залізні пальці не схопили саме вчасно бандита за руку. Ті пальці стис-калисяу мов лещата, в яких закручують гвинт, роздавлювали м'язи, м'яли кістки, так що на руці грабіжника надувалися вени, а під нігтями виступала кров. Агостен відчайдушно сіпався, намагаючись вирватися; аін не міг повернутись, бо Сігоньяк штрикнув би його в спину, й тому відбивався лівою рукою, а сам уже відчував, що права, стиснута в страшних лещатах, от-от відірветься разом із сухожиллями від плеча. Біль став нестерпний, занімілі пальці розтулились і випустили зброю.