Побачивши цю столітню почвару, Педант вигукнув: — О! Яка потворна й страшна ця зловража старушенжДя! Навіть парки2 перед нею — просто квіточки. Вона така стара й запліснявіла, що ніяка жива вода її не омолодила б. Далебі, суща мати Вічності, на ту пору, коли вона народилася, Час був уже з сивою бородою — якщо, певна річ, вона взагалі колись народилася, бо це мало б статися ще до со-творіння світу. І чому добродій Алькофрібас Наз'є не побачив її до того, як змалював свою панзустську сивілу? ТотД він знав би, скільки всяких зморщок, борозен, канав, ям та горбків може мати людська руїна, і майстерно вее це описав, би. Молодою ця відьма, певно, була гарна, адже най-вродливіші дівчата якраз і стають найбридюшижй етаруга-ми. Не забувайте про це, мої любі,— звернувся Влазіуе до Серафіни та Ізабелли, котрі підійшли послухати його.— Во якщо до ваших весняних літ додати ще по шістдесят, то й ви будете такі ж старі, бридкі й страшні, як оця мумія, що наче вилізла з домовини; як подумаю про це — мені, далебі, стає сумно, а заразом починає більш подобатись моя власна богопротивна пика — ніщо не зробить з неї трагічної личини, навпаки — роки лиш кумедно витончують бридоту її.
Молоді жінки не люблять, коли їм показують, хай навіть у туманній далечині майбутнього, картини старості і потворності, що, власне, одне й те саме. Отож обидві актриси трохи зневажливо здвигнули плечима, мовби ш набридло слухати такі дурниці, одвернулися від Педанта і, підступивши ближче до воза, з якого саме почали викладати дорожні корзини, вдавали, буцімто вельми пильно стежать, чи все там ціле, чи не пом'ялися їхні пожитки; жінкам просто нічого було відповісти Педантові: не пожалівши власної потворності, він заздалегідь виключив можливість будь-яких заперечень. Блазіус частенько вдавався до таких хитрощів, аби пускати шпильки іншим, не дістаючи їх самому.
Будинок, перед яким зупинилися бики, інстинктивно пам'ятаючи місце, де їм. давали корм і відпочинок, був чи не найпримітніший у тому невеличкому селі. Він досить поважно стояв край дороги, куди не наважувались підступити інші хатки, соромлячись убогості і прикриваючи свою наготу пучками зелені, гейби некрасиві дівчата, зненацька заско-чені під час купання. Впевнений, що він — найкращий серед усіх тутешніх будинків, заїзд, здавалося, хотів привернути до себе погляди, виставивши посеред дороги вивіску, що, мов простягнуті руки, зупиняла всіх подорожніх, "піших і кінних".
Вивіска, причеплена до забитого в стіну міцного залізного гака, на якому при потребі можна було б підвісити й людину, являла собою шмат іржавої бляхи, при кожному пориві вітру вона гойдалась на своїй опорі і немилосердно скрипіла.
Заїжджий мазій намалював на ній денне світило не зо-лотоликим, а голубим,— і диск і проміння були голубі, на взірець тих "тіней сонця", якими геральдичне мистецтво нерідко заповнює поля гербів. Що примусило обрати "голубе сонце" для вивіски заїзду? На великих дорогах є вже стільки "золотих сонць", що їх і не відрізнити одне від одного, тому деяка своєрідність у вивісці не могла завадити. Міркування, безперечно, слушні, але справжня причина полягала не в цьому. Просто у художника, який намалював таку картину, лишилась тільки голуба фарба, а щоб запастись іншими, йому довелося б поїхати в якесь велике місто. Отож він і відстоював перевагу блакиті перед усіма іншими кольорами, й на вивісках, що їх малював цей маляр у різних постоялих дворах, усе було голубе — леви, коні, півні, за що, певно, його похвалили б китайці, які поважають художника тим більше, чим далі відходить він од природи.
Заїзд "Голубе сонце" був критий черепицею, де коричневою, де червоною — видно, дах недавно ремонтували, отже, в кімнатах принаймні не повинно було текти.
Стіна від дороги була потинькована, це приховувало тріщини, вибоїни та інші пошкодження і надавало будинкові досить охайного вигляду. Перехресні бруси, що скріплювали стіну, були виділені, за звичаєм басків, червоною фарбою. На інших стінах, позбавлених такої розкоші, чітко проступав землистий колір глинобитної споруди. Хазяїн цього будип-ку, певно, не такий темний, чи, може, не такий бідний, як інші жителі села, пішов назустріч деяким витонченим забаганкам цивілізованого життя. Вікно в світлиці було засклене, а це в ті часи і в тих краях траплялося нечасто; інші вікна були затягнуті рядовиною або промасленим папером, а деякі — закриті віконницями того ж червоного кольору, що й балки фасаду.
До будинку притулилася простора повітка, в якій могло вміститись чимало возів і коней чи биків. Сіно густими жмутками стирчало між перегородками ясел, наче між зубцями здоровенного гребеня, а в довгих жолобах, зроблених із товстих смерекових стовбурів, стояла вода, найменш смердюча, якої тільки можна було набрати в сусідніх болотах.
Отож дядечко Чиригирі мав підстави твердити, що довкола на десять миль нема такого заїзду, як "Голубе сонце",— так добре обладнаного, з таким зручним приміщенням, такими запасами провізії та кормів, нарядними кімнатами, теплим вогнем, м'якими постелями й багатим посудом; тут він не обманював ні себе, ні інших, бо до найближчої корчми звідси треба було добиратися щонайменше два дні.
Барон де Сігоньяк соромився показуватись у товаристві мандрівних акторів; біля дверей Блазіус, Тиран, Матамор і Леапдр шанобливо пропускали його першим, а він ніяк не наважувався зайти. Ізабелла, зрозумівши ніяковість барона, рішуче підступила до нього й трошки невдоволено сказала:
— Фі, пане барон, ви ставитесь до жінок ще холодніше, аніж Йосиф чи Іполит 4. Невже ви не подасте мені руки, не допоможете ввійти?
Сігоньяк, уклонившись, одразу ж підставив руку, й Ізабелла кінчиками тендітних пальців доторкнулася до потертого баронового рукава, легеньким дотиком підбадьорюючи юнака. Ця підтримка повернула молодому баронові сміливість, і він гордо переступив поріг — хай би навіть цілий світ дивився. В преславному Французькому королівстві той, хто супроводить вродливу жінку, може викликати тільки заздрість, а не сміх.
Чиригирі вийшов назустріч гостям і пишномовно — в цьому відчувалася близькість Іспанії — сказав, що він надає своє житло в розпорядження мандрівців.