П'єр кивнув на знак згоди,— він, як і всі старі, віддані слуги знатних родин, з великою шанобою ставився до того місця, де жили його хазяї, і замок Сігоньяків — напіврозва-лений, запущений, убогий — був для нього найпрекраснішим у світі.
— А потім,— усміхнувся барон,— хто доглядатиме Баяр-да, Міро та Вельзевула?
— Це правда, хазяїне,— відповів П'єр, беручи повід, а Сігоньяк поплескав Ваярда по шиї — то була його прощальна ласка.
Розставшись із своїм господарем, вірний кінь кілька разів починав іржати, й барон ще довго чув той приглушений відстанню сердечний поклик вдячної тварини.
Сігоньяк зостався сам, і його охопило таке відчуття, яке буває у людей перед далеким плаванням,, коли друзі, вже попрощавшись, залишають їх на причалі порту. Це, либонь, найтяжчі хвилини для мандрівця; світ, у якому він жив, віддаляється, на душі стає так порожньо й сумно, а очам так хочеться побачити людське обличчя, що вій поспішає приєднатися до своїх попутників; тож і наш барон прискорив ходу, щоб догнати балагулу, яка ледве котилася, поскрипуючи колесами і залишаючи в піску глибокі, мов після плуга, борозни.
Побачивши Сігоньяка рядом з возом, Ізабелла поскаржилася, що їй незручно сидіти, і виявила бажайня злізти, трохи розім'яти ноги; насправді ж вона, добра душа, хотіла якоюсь веселою розмовою розважити молодого барона, розігнати його смуток.
Дівчина попросила допомогти їй, обперлась об його руку, йдучи по рівній тут дорозі, і туга, що покривала Сігоньяко-ве лице, розвіялась, мов хмара, пронизана сонячним променем.
Так вони йшли пліч-о-пліч, Ізабелла читала Сігоньякові якісь вірші із своєї ролі, на її думку, не вельми вдалі,— акторка хотіла попросити підправити їх, коли це зненацька в чагарях праворуч від дороги заграв мисливський ріг, затріщали під копитами гілки, зарості розхилились, і на дорогу вискочила верхи в усьому блиску Діани-мисливиці53 молода Іоланта де Фуа. Збуджена перегонами, вона пашіла густим рум'янцем, тонкі ніздрі тремтіли, груди високо здіймалися під оксамитовим корсажем, гаптованим золотом. Довга її спідниця в кількох місцях була розірвана, на соках коня темніли подряпини — видно, безстрашну амазонку не стримували ніякі хащі. Породистого скакуна пе треба було підганяти, його шия і так вкрилася білою піною, жили на ній випиналися, набряклі благородною кров'ю, а проте Іоланта ще стьобала його по крупу кінчиком хлиста з аметистовою головкою, на якій був вирізьблений її герб, і кінь гарцював та підстрибував, а три чи чотири дженджуристі молодики, сидячи на багато споряджених румаках, плескали в долоні, захоплені сміливістю і грацією нової Брадамап-тиБ4.
А потім, припинивши вдаване змагання, Іоланта попустила поводи і промчала перед Сігоньяком, шмагнувши його поглядом, сповненим зневаги й аристократичного зухвальства.
— Гляньте-но,— кивнула дженджикам, які скакали вслід за нею,— барон де Сігоньяк став лицарем бродячої комедіантки!
Пролунав вибух сміху, й верхівці, здійнявши хмару куряви, поскакали далі. Сігоньяк, залившись краскою гніву і сорому, рвучко потягнувся рукою до шпаги; але бігти, пішки доганяти вершників — то божевілля, та й не міг же він викликати на дуель Іоланту. Молода актриса дивилася на нього ніжно й заспокійливо, і під тим поглядом він забув інший — пихатий погляд аристократки.
Більше ніяких пригод у той день не сталось, і десь о четвертій годині вони прибули до того місця, де могли пообідати і заночувати.
А в замку Сігоньяка той вечір був дуже невеселий; лиця на портретах стали — хоча й здавалося, що це неможливо,—-ще насупленіші та суворіші; кроки гучно і тоскно відлунювали на порожніх сходах; кімнати були наче більші й голі. В коридорах якось дивно схлипував вітер, і цікаві павуки занепокоєнь спускалися на своїх павутинах зі стелі. На стінах зяяли тріщини, широкі, мов розтягнуті в нудотному позіханні щелепи; старий, напіврозвалений замок, здавалося, зрозумів, що молодий хазяїн покинув його, і журився за ним.
Сидячи біля каміна, П'єр ділив при димному світлі лучини свою убогу вечерю з Міро та Вельзевулом, а в стайні, грюкаючи ланцюгом, тицявся мордою в ясла Баярд.
III. Заїзд "Голубе сонце"
Стомлені бики, задоволено махаючи головами і струшуючи з вологих писків довгі нитки слини, самі стали поблизу купки бідних хаток, які десь в іншому, не такому дикому місці ніхто й не подумав би назвати селом.
П'яте чи шість хижок видніло під розлогими деревами, що буйно росли на цьому клаптику землі, удобреної гноєм та всякими покидьками. Зроблені з глини, глутру, напівобтеса-них колод і кусків дощок, під високими, поруділими від моху солом'яними дахами, стріхи яких звисали мало не до землі, з повітками, де безладно валялися погнуті, обліплені грязюкою рільничі інструменти,— ці халупи, здавалося, були більш придатні для нечистої скотини, аніж для істот з божою подобою; і справді, подекуди чорні свині, не гребуючи, жили там разом із своїми господарями, що свідчило про невибагливість свійських кабанів.
Біля дверей тих хижок стояло кілька дітлахів з великими животами, худими тонкими ногами та руками, з хворобливим кольором обличчя, у порваних сорочках, надто коротких спереду або ззаду, часом таких, що прикривали тільки груди; в своїй невинності ці дітлахи, схоже було, не соромилися наготи, наче вони жили в земному раю. Крізь патли нечесаного волосся поблискували цікаві очі — так світяться крізь гілля очі нічних птахів. У дитячих душах боролися страх і жадоба: хотілось утекти, заховатися десь за тином, але віз і те, що було в ньому, якоюсь нездоланною чарівною силою тримало їх на місці.
Трохи далі, на порозі своєї халупи, худа бліда жінка з темними кругами під очима колисала на руках голодне немовля. Вже засмаглою ручкою дитя м'яло материнську грудь, трохи білішу, ніж лице та шия — видно, цд виснажена злиднями істота була ще молода жінка. Вона дивилася на акторів похмурим, пильним і тупим поглядом, ніби но усвідомлюючи того, що бачила. Стара баба, згорблена і зморщена ще дужче, аніж Гекаба *, подружжя іліонського царя Пріама, дрімала біля дочки, присівши навпочіпки, спершись підборіддям на коліна і обхопивши руками кістлшві ноги, в позі якогось стародавнього єгипетського ідола. Сухі, як гральні бабки, кістки суглобів, сплетіння набряклих вен,, сухожилля, натягнуті, наче струни гітари, робили її худі, чо£ні старечі руки схожими на анатомічний препарат, давно забутий неуважним хірургом у шафі. Ближче до плечей вони скидалися на палиці, круг яких метлялась пергаментна шкіра з поперечними, ніби прорубаними сікачем, складками коло ліктів. На підборідді пучками стирчали довгі волосини, вуха заросли сивим мохом; брови, мов кущі біля входу в печеру, нависали над запалими сонними очима, напівпри-критими в'ялою плівкою повік. Рот її втягнули ясна, і тільки по нерівній заглибині, до якої збігалися зморшки, можна було розпізнати, де він був.