Капітан Фракасс

Сторінка 150 з 161

Теофіль Готьє

Наприкінці тієї сцени Валомбрез десь було зник, але незабаром знову появився в супроводі лакея, який ніс дерев'яну скриньку в червоному оксамитовому чохлі.

— А це, люба сестричко,— сказав він нареченій,— мій весільний подарунок.— І Валомбрез подав їй скриньку, на кришці якої виднів напис: "Для Ізабелли". Це була та сама шкатулка, яку молодий герцог свого часу подарував акторці і від якої та чеснотливо відмовилась.— Тепер,— додав він з чарівною усмішкою,— ви, сподіваюсь, приймете все це, не допустите, щоб марно пропали чудові діаманти чистої води і перли такого прекрасного блиску. Хай вони будуть такі чисті, як ви!

Ізабелла, всміхаючись, узяла намисто й наділа собі па шию, мовби показуючи цим чудовим каменям, що вона не таїть проти них злоби. Потім обкрутила навколо своєї перламутрової руки низку перлів у три ряди, почепила в вуха розкішні сережки.

Що додати до цього? Минув тиждень, капелан обвінчав Ізабеллу та Сігоньяка; свідком у молодого був машгіз де Брюйєр. Замкова каплиця, де вони вінчалися, була повна квітів і залита вогнями воскових свічок. Співали привезені молодим герцогом півчі, й голоси їх, здавалося, линули до неба, несучи з собою мотет Палестріни3. Сігоньяк сяяв од радості, Ізабелла була чарівна під довгою білою фатою, і ніхто, не знаючи того, ніколи не запідозрив би, що ця молода красуня, така шляхетна і заразом така скромна, схожа на принцесу крові, прийшла зі сцени, де вона при світлі свічок грала в комедіях. А Сігоньяк, новий губернатор провінції, капітан мушкетерів, прекрасно одягнений молодик, був зовсім не схожий на того бідолашного убогого дворянина, злидні якого змальовано на початку нашої розповіді.

Після пишного обіду, на якому були принц, Валомбрез, маркіз де Брюйєр, шевальє де Відаленк, маркіз де л'Етан і кілька доброчесних дам з числа друзів дому, молоде подружжя пішло собі; і нам слід залишити їх на порозі шлюбного покою, стиха наспівуючи на античний лад: "Гімен, о Гіменей!" Таїнство щастя треба поважати, до того ж Ізабелла така цнотлива, що вмерла б від сорому, якби хтось нишком розстебнув шпильку на її корсажі.

XXII. Замок щастя

Ставши баронесою де Сігоньяк, оточена "шанобою, Ізабелла, звісно ж, не забула про своїх добрих товаришів із трупи Ірода. Вона не могла запросити їх на своє весілля, бо становище її тепер дуже відрізнялося від їхнього, зате вручила всім їм подарунки, і зробила це з такою чарівною делікатністю, яка подвоювала вартість того подарунка. До самого від'їзду акторів Ізабелла часто ходила на їхні вистави і, як людина, що розуміється на цьому мистецтві, аплодувала у вдалих місцях. Нова баронеса зовсім не приховувала, що була актрисою, і це позбавляло лихі язики бажання говорити про неї, а такої можливості пліткарі не поминули б, якби вона робила з свого минулого таємницю. А втім, знатне походження Ізабелли примушувало всіх мовчати, а її скромність дуже скоро завоювала навіть серця жінок, які сходилися на думці, що таку шляхетну даму не завжди побачиш навіть при дворі. Король Людовік XIII, почувши про Іза-беллині пригоди, похвалив її за розважливість, а Сігоньякові виявив особливу ласку за його стриманість: доброчесний монарх не любив зухвалих і розбещених молодих людей. Спілкуючись із зятем, явно на краще змінився Валомбрез, і принц дуже радів цьому.

Отож молоді чудово жили собі, дедалі дужче закохуючись одне в однопгі не відчуваючи того надміру щастя, який псує навіть найкраще життя. А проте з певного часу Ізабелла начебто захопилася якоюсь таємничою діяльністю. Вона про щось радилася з своїм управителем; до неї приходив архітектор, приносячи па розгляд якісь плани; скульптори та художники діставали від неї розпорядження і потім їхали невідомо куди. Все це робилося потай від Сігоньяка, у згоді з Валомбрезом, який, схоже було, знав таємницю.

Минуло кілька місяців — час, який, напевно, був потрі-

бон, щоб здійснити задумане,— і ось одного чудового ранку Ізабелла сказала Сігоньякові:

— Дорогий мій володарю, невже ви ніколи не згадуєте свій бідний замок і не хочете знову побачити колиску пашої любові?

— Я не такий невдячний і не раз думав про це, тільки не наважувався запропонувати таку подорож, не знаючи, чи сподобається вона вам. Я не дозволив би собі одірвати вас від утіх королівського двору, окрасою якого ви є, і завезти у той напіврозвалений замок, притулок щурів та сов, хоч він мені й дорожчий від найрозкішнішого палацу, бо там довгі віки жили мої предки, там я вперше побачив вас — для мене це завжди буде святе місце, в якому я охоче поставив би вівтар.

— А я,— мовила Ізабелла,— дуже часто думаю, чи цвіто ще той кущ шипшини в саду.

— Цвіте,— сказав Сігоньяк,— я певен; дикі кущі живучі, а після того, як ви торкнулися шипшини, вона цвістиме безперестанку, навіть коли довкруг — пустка.

— На відміну від звичайних чоловіків,— сміючись, відповіла баронеса де Сігоньяк,— ви після шлюбу стали ще люб'язніші, ніж були, і співаєте мадригали своїй дружині, мов коханці. Якщо ваше бажання збігається з моєю забаганкою, то, може, поїдемо на цьому тижні? Зараз гарна пора, спека вже минула, у нас буде чудова подорож. Валомбрез поїде з нами, і Чікіту я візьму, для неї це буде задоволення — знову побачити свій край.

Зібралися дуже скоро. І — в дорогу. Мандрівка була недовга й приємна; Валомбрез заздалегідь домовився про перепряжних коней, і за кілька днів подорожні приїхали до того місця, де від битого шляху відходить схожий па алею путівець, що веде до замку Сігоньяків. Була десь друга година після полудня, на небі яскраво світило сонце.

Коли карета звернула на% алею і попереду раптом відкрився замок, Сігоньяк неначе остовпів: він не впізнавав рідних місць, хоч і добре пам'ятав їх. Дорога була рівна, без вибоїв. Кущі огорожі підстрижено так, що можна було пройти, не подряпавшись об їхні колючки. Майстерно обрізані дерева кидали доволі тіні, а в рамі, яку утворювало їхнє склепіння, появилася зовсім нова картина.

На місці похмурої, жалюгідної оселі, яку ми пам'ятаємо з попереднього сумного опису, під веселим промінням сонця здіймався зовсім новий замок, схожий на колишній так, як син буває схожий на свого батька. Одначе в обрисах його нічого не змінилося. Архітектурні форми були ті самі; але за кілька місяців він помолодшав на цілі століття. Камені,