Він сидів і гриз шестилистий корж, коли у заїзді з'явилася закаляна й мокра подоба, перелякана насмерть, і підсіла до Аркадія. Під плащем у нього дрижала третя жіноча грудь, що виросла над лівою.
— Щойно на мене напав на річці дух і скинув у воду! — вигукнув незнайомець.
— Я теж бачив на пороні духа,— промовив Аркадій і лише тоді збагнув, що до чого. Обидва пирснули сміхом, пізнавши один одного.
— Ти був заслабким як для духа, приятелю,— додав Аркадій і хотів жартома штовхнути співбесідника у плече, коли помітив, що у того над плечем все ще перелітає жовтий метелик, наче пасмо світла.
Аркадій задивився на метелика, хотів його спіймати, але той не дався.
— Облиш, він нічого тобі не зробить,— промовив незнайомець,— він отак літає, казали мені, вже роками. Всі його бачать, крім мене.
— А нащо він тобі?
— Хтозна. Гадаю, що він дух світла й любові, коваль форми душі, мій жіночий демон... Ім'я йому Ерос. Кожний чоловік має над раменом свого жіночого демона, а кожна жінка — чоловічого. Це демони жадання і туги. Кажуть, що мій крутиться навколо мене, навіть коли я працюю в майстерні.
— А ти хто?
— Я раб і належу людям, які звуться familia monetalis.
— Це що?
— Це царський монетний двір.
— Ти відливаєш срібні монети?
— Ні, я відливаю nummi mixti. Це найгірший спосіб виготовлення монет у Вімінаціумі...
— У Вімінаціумі?
— Так.
— То на якому ж березі цей Вімінаціум?
— На тому, який ми лишили, перепливши на пороні.
— Тобто я помилково переправився?
— Якщо тобі треба Вімінаціум, мусиш вертатися водою. Але треба чекати порона до завтрашнього вечора, бо цей уже відвели назад. Cras, eras, semper eras...
— Що це ти сказав?
— Завтра, завтра, завжди завтра, мій хлопчику. Все людське життя зводиться до завтра. А я, я завтра не йду у Вімінаціум.
— А чого?
— Мене послав з наказом procurator monetae, і повернусь я за двадцять днів...
— А хто це — procurator monetae?
III.
Отож Аркадій продав свій передостанній ключ, вклався спати і тільки наступного дня ввечері попрямував назад до Данубіоса з острахом у кістках і жіночим волоссям на голові.
Він був сам на пороні, наскільки видно було у темряві, панувала мелодійна тиша, він чув, як величезні соми вилазять на берег попастися у траві, чув дзвін у вухах, у лівому — грубий, а у правому зовсім тонкий. Щоб підбадьоритися, він почав співати. І вже майже дістався протилежного берега, коли помітив, що разом з його голосом ту саму пісню ледве чутно співає ще хтось, зовсім близенько, ось тут, за спиною. Він не наважувався повернути голову, не міг лівою рукою знайти праву, а тоді раптом загорлав і кинувся на невідомця. Невідома особа гарячково відбивалась, обплутавши його своїм довгим волоссям, наче гладіаторською сіткою. Обоє покотилися по порону, і при цьому Аркадій відчув, що під ним був жіночий демон.
"Емпуза!" — подумав він із жахом. Тоді демониця дала йому ляпаса, а він оволодів нею з усією силою своїх упродовж багатьох місяців невипущених чоловічих мензис, потім штовхнув у воду — у багно біля берега, а сам побіг до заїжджого двору поблизу причалу.
Коли він зайшов, то подумав, що потрапив у хлів... Повсюди біля вогню у хаті було повно поросят, гусей, зайців, півнів та курчат — усіх по парі. Вони були вирізані з дерева й пофарбовані, щоб випадкові гості знали, яку їжу вони можуть тут дістати. Він їв яйця, печені у шкаралупі, коли до кімнати увійшла брудна й мокра дівчина, сіла біля нього до вогню, щоб висушити довге волосся, і промовила:
— Я зустріла на пороні духа. Ледве живою залишилася. Він кинув мене у воду.
— Знаю,— відповів Аркадій. — І я зустрів на пороні демоницю, ледь виплутався з її волосся. Вона забрала мого капелюха з риб'ячої шкіри, того, що зараз у тебе на голові.
І обоє засміялися. Тоді вона йому сказала:
— Ти був заслабким як для духа!
А він відповів:
— Ти була сильнішою, ніж жінка.
— Демона може побачити тільки той, хто хоче його бачити,— підсумувала вона і повернула йому капелюх. Йдучи до дверей, вона додала:
— Що воно за диво, що ти носиш капелюха з риб'ячої шкіри? Ти хоч знаєш, що означає риба?
— Ні.
Вона всміхнулась і мовила:
— Якщо цими днями підеш на базар, купи перше, що тобі запропонують. Решта — мій клопіт.
Вранці Аркадій поснідав вином і маслинами і вирішив, що не поспішатиме до Вімінаціума. З нього було вже досить мандрів.
Йому хотілося побути трохи отут і відпочити на великій річці. Він шепотів:
"З немитих мисок ми їстимемо місячне сяйво і молоді сади, що наповнюють босі тіні вишнями та листям..."
IV.
Була весна, і луки духмяніли завтрашнім ранком, потім прийшло літо, і поля запахли вчорашнім днем. Аркадій пішов на базар купити дарданського сиру. Перш ніж він знайшов, що хотів, якийсь продавець запропонував йому річ, якої Аркадій раніше ніколи не бачив. Це була дивна фігурка юнака з розведеними руками, майстерно вирізьблена з дерева і пофарбована.
— Що це? — спитав він продавця.
— Це щось подібне до ключа.
— Дерев'яний ключ? — здивувався Аркадій і поглянув уважно на статуетку. Замість ручки були розведені руки, а схрещені ступні служили борідкою, немов частина ключа, що заходить у замкову щілину. Ключ мав 4 отвори, по одному на кожній долоні, один спільний у схрещених ступнях та один між ребрами.
— Хто це? — продовжував розпитувати Аркадій.
— Юпітерів син. А мати його єврейка.
— Від якого замка цей ключ?
— Замок треба ще знайти. Кажуть, що від усіх замків, але я не пробував.
Аркадій посміхнувся і купив ключ.
— Ще один ключ-удівець,— подумав він і пішов далі з дерев'яним ключем під пахвою. Проте невдовзі помітив, що йде не сам. За ним хтось ішов, ступаючи слід у слід. Він озирнувся і побачив дівчину з чорним волоссям, зачесаним на зразок якогось храму на голові. В руці вона несла клітку для птахів. Клітка була порожня, а її дротики дзвеніли, як ліра.
— Чого ти хочеш? — запитав він, і йому видався знайомий запах її поту.
— Нічого.
— Чому ти йдеш за мною?
— Я йду не за тобою. Я належу дерев'яному ключеві. Купляючи його, ти купив і мене. Я йду всюди за дерев'яним ключем і не відходжу від нього. Мене звати Микаїна. Ти не лякайся мене. Я тобі не заважатиму...