Почувши, що у Вімінаціумі знову працює монетний двір, Аркадій повернувся туди з родиною і відразу отримав завдання підготувати форму для монети, що зображує дружину царя Трояна Декія. Herenia Etruscilla дістала риси Микаїни та на Микаїнин лад зачесане волосся:
По краю монети Аркадій звичайно ставив назву місцевості, де відлито гроші. Таким чином, Микаїна, пізнавши своє обличчя на монетах, могла переконатися, що їх відливає Аркадій, а в разі, якщо захоче до нього повернутися, завжди знатиме, де він є.
Проте ця пошта начебто не досягла мети. Монети з обличчям Микаїни розходилися зі Стобі, а потім і з Вімінаціума по всьому царству, та все було марно. Минали роки, а про Микаїну не було ані чутки, ані згадки.
Він виглядав на десять років старішим, ніж був, і більше не мінявся, начебто зупинився десь у майбутньому, чекаючи самого себе і свої роки, що його наздоганяли. На шиї він носив вінок гострого перцю і часто вдавався до однієї особливої справи. Він намагався обірвати на корені кожну свою думку, тільки-но вона з'являлась. Однією щойно народженою думкою він убивав іншу свою, трохи старшу думку. Немовби каменем розбивав камінь. Отак поступово він залишився голий перед своїми почуттями. Тепер запахи, образи, звуки і дотики вбивали його думки...
— Думки є тільки прянощами душі,— дійшов він висновку і почав знову, як колись у юності, читати. Немов шукав чогось. І знайшов таки. В одній ванні прочитав у мозаїці такі слова: "Sic ego non sine te, nec tecum vivere possum". I тільки ввечері їх зрозумів, переклавши грецькою: "Отже, я не можу жити ані без тебе, ані з тобою".
Він був приголомшений. Слова у ванні зверталися саме до нього і говорили про його долю.
Тоді з Аркадієм трапилося те, чого він не міг бачити. Над лівим плечем його з'явився малесенький червоний метелик. І більш не хотів відлітати. Йшов за ним, як щеня, але Аркадій його не помічав, бо метелика лише він не міг бачити. Натомість його угледіла його дочка Флацила.
Невдовзі потому якийсь чоловік приніс і передав Аркадієві клубок червоних вовняних ниток. Була весна, була ніч, чутно було, як десь якась рабиня вчить птаха говорити. Птах був нетямущий і насилу й з помилками повторював задані слова.
— Цей клубок вовни тобі посилає Микаїна,— сказав невідомий,— це єдине, що лишилося після неї. Вона десять днів тому померла.
— Де? — запитав Аркадій, але не мав відповіді. Невідомий і сам не знав. Він лише виконував розпорядження якогось приятеля, що попросив його про послугу, коли вже той іде у Вімінаціум...
Отже, Аркадієві пошуки згасли самі по собі. Він пішов на берег Данубіоса у заїжджий двір, де колись сидів із Микаїною після випадку на пороні, дивився на дерев'яні фігурки качок, курей і зайців, на дерев'яні яйця, куріпок і поросят, що стояли у корчмі, вказуючи, яку їжу можна тут дістати, і не міг втішитися. Туга тривала вперто й довго, як хвороба, і Аркадій закинув роботу в монетному дворі.
— Cras, eras, semper eras,— шепотів він.
Він повернувся нарешті з родиною до Медіани, відчув, що душа не має ваги, що вона не може впасти, як камінь, коли його випустиш з руки, ані злетіти, як спис, коли його спрямовано у небо. Він не знав, що робити зі своєю душею. Час від часу йшов до річки, що текла біля Наісуса, і чекав, коли о четвертій пополудні вітер на мить зупиняв воду. Тут він сумував, потому в нього починала боліти голова, трохи раніше, ніж болота й моквини розливали запах померлих трав. Він узяв одну з отих монеток з Микаїниним лицем і розколов її навпіл, щоб Микаїна могла послугуватися нею на тім світі, бо те, що тут розбите, на тім світі ціле. Отак Микаїна й у смерті могла знати, що Аркадій її чекає.
Змучений та напівзнищений відчаєм він одного вечора відчув, що настає "його ніч", як сказала б Микаїна. Ніч його очищення. І він відразу знав, як її використає. Була осінь. Він дивився, як листя перед ним падає, і чув, як те саме листя, падаючи, шелестить за його спиною. Він знову був на перехресті і знову молився Гекаті, богині Місяця:
— Я боюся порожніх садів, загублених у моєму серці, до яких не знаю дороги. Бо не вибираю птахів, що до них злітатимуться, і мої почуття стають старшими від мене, вони поринають у минуле, і я не маю влади їх утримати...
Тоді йому відкрилося, що з усього в людині найскоріше старіє піт, а найповільніше старіє душа. Його душа була принаймні на десять років молодшою від його тіла. Йому було п'ятдесят, а душі все ще близько сорока років. Для неї все ще були живі ті, хто для нього вже давно помер. Його душа все ще не знала, що Микаїни немає. І тоді зненацька Аркадій почав ставитися до Микаїни, наче до живої. Він почав її ненавидіти. Через своє нещасливе життя, через свою полишену роботу, через спустошене вогнище. Завдяки тій ненависті одного ранку він вирвався зі своєї туги, наче з хвороби, наче із зимової сплячки. Зміцнілий, майже радісний, він звернув увагу на довколишніх, на свою жінку, побачив її зміненою, майже незнайомою, побіг подивитися на дочку.
На порозі її кімнатки він скам'янів. Кімната була заповнена чорним волоссям. Під цим волоссям, як під шатром, стояла навколішки жіноча фігура, склавши долоні у вигляді черепашки. На голові в неї був капелюх з риб'ячої шкіри, а на стіні перед нею висів дерев'яний ключ. Аркадій зойкнув, розсунув волосся і під ним побачив свою дочку Флацилу.
— Складені руки — це те слово, яке ми забули,— промовила вона до нього і посміхнулась. Флацила пильно дивилася на метелика, який пурхав над Аркадієвим плечем, наче пасмо проміння.
Батько розвів її долоні. На них лежав клубок червоної вовни. Флацила повільно розмотувала його під батьковим поглядом і нарешті, коли всі нитки було розмотано, показала Аркадію сім монеток, які Микаїна ховала у своєму клубочку. Тих монеток, які він відливав, карбуючи образ свого кохання на грошах римського царства.
Було їх шість мідних та одна дрібна срібна. З викарбуваним написом, де їх відлито.
[1] Від лат. limes — межа, кордон; межа між окремими ділянками землі, відведеними для громадян однієї громади. У часи Римської імперії — укріплений кордон держави, який охоронявся легіонерами. (Прим. перекл.)