Канікули у Світлогорську

Сторінка 7 з 10

Бічуя Ніна

От навіжений! Як часто через таких ось доводиться міняти обраний курс! Час би вже й виринути. Чого він там сидить? Минуло лише кілька секунд, але Аликові вони здавались довгими, як шкільний урок. Нерви його не витримали: хлопець стрибнув у воду і поплив, хоч відразу ж пошкодував — на човні добрався б швидше.

Тім — а це був він — захлинався гірко-солоною водою, щосили намагаючись виринути на поверхню. І дивно — при всьому цьому він чітко бачив дно, міг розглянути кожну піщинку і немовби не відчував страху: просто він не усвідомлював, що тоне.

Алик витяг його. Спльовуючи, крикнув:

— Працюй руками, чуєш, ти?!

Але Тім нічого не чув і не міг навіть поворухнутись. Алик вирішив — треба плисти до берега, туди ближче. А за човном доведеться повернутись. Хвиля відносила човен все далі в море, але Алик уже не думав про це.

Штучне дихання допомогло.

— Підеш додому сам, по суходолу, чи пригнати сюди човен? — запитав Алик.

— Сам, — похмуро відповів Тім і спробував підвестися. Під ногами у нього, немов живі, ворухнулися водорості.

— Ти, Тимко, що — заплутався, мабуть, у цій петрушці? — поцікавився Алик, прямуючи вже до води.

— Стій! — раптом закричав Тім. — Поглянь — це що таке?

Алик озирнувся. Тім тримав у руці ясно-жовтий камінь завбільшки з голубине яйце. Алик, зачарований, дивився на камінь. Все-таки хвилі самі віддали свій скарб. Жаль. Алик вірив, що знайде його на морському дні. Він стояв і дивився, не наважуючись попросити в Тіма янтар, а Тім недбало підкинув янтар на долоні.

— Ти думаєш, це той?

— Може... Дивно, що якраз ти його знайшов. По ідеї, знайти мала б Галка...

— Або ж ти, так? Признайся, так ти хотів сказати? По-твоєму, я не маю права тримати його в руках? Ти так думаєш, говори!

— Так думаю! А що? Це не для тебе камінь. По-моєму, ти з тих, хто викидає в воду сонячні камені...

Найпершим Тімовим бажанням було справді жбурнути камінь у море. Однак він цього не зробив. Він презирливо, як тільки міг, усміхнувся:

— Візьми його собі в такому разі! Я тобі дарую, чуєш? Можеш навіть сказати своїй Нефертіті, що ти знайшов його сам. Не бійся, я не продам!

— Слухай, — сказав Алик, — не пробуй більше тонути. Вдруге я не поліз би рятувати такого типа!

ОЛЕНА КОВАЛЬЧУК

— Ти знаєш, Тім пропав, — схвильовано сказала Галя, як тільки Алик прив'язав човна до великого дерев'яного нілка на березі.

Алик подумав, що заради такого повідомлення не варто було очікувати людину біля причалу, однак уголос вимовив:

— Не бійся, знайдеться. Не пропаде.

— Ти звідки знаєш?

— Знаю — і все. Ти краще скажи: Фенікс удома?

— Так, так, і він. нічого не знає, я не казала, а ти щось привіз?

— Привіз, — втомлено зітхнув Алик. Він зовсім інакше уявляв собі повернення.

Лист Валіганова, зім'ятий і мокрий, з фіолетовими плямами замість літер, Алик поклав на стіл перед Феліксом.

Поплавок захоплено дивився на друга:

— Капітане, ти не побоявся шторму? От здорово!

— Помовч, Поплавок! — відмахнувся Алик.

— Ні, ти що, за борт упав? — не вгавав Поплавок. — Ти ж повертався у штиль!

— Ну впав. За борт, з ким не трапляється,—знехотя пояснив Алик — Та ви будете слухати, чи як?

Іван Миколайович Валіганов знав Олену Ковальчук з 1942 року. Він був комсоргом у батальйоні, в якому вона служила. До речі, вона не санітарка, а санінструктор і старшина...

У кімнату тихо увійшов Тім, спинився біля порога і так і стояв, спершись об двері. Алик зиркнув на Тіма.

...— Вона ненавиділа боягузів і... і всяких інших... негідників. Вона знаєте яка була смілива! Одного разу Олена повзе по полю з пораненим бійцем. А фашисти стріляють і стріляють, і повзти знаєте як важко! Раптом дивиться — санітар, дядечко такий здоровенний, прилип до землі, причаївся в канаві.

Вона тоді поклала пораненого в безпечному місці і як накинеться на боягуза, як почне лупцювати його! А кулі тільки свищуть.

— Ну, а далі? — несподівано пролунав голос Тіма.

— Далі? Розумієте, Ковальчук, виявляється, не дійшла до Кенігсберга...

— Як же? Адже вона тут похована! — підвелась Галя.

— Ні, — відповів Алик,— Її могила в Литві, під селищем Алітус. Вона загинула ще до штурму Кенігсберга... Але вона хотіла дійти з бійцями до цього міста, вона мріяла побачити над ним червоний прапор... Ех,— сказав Алик, — у листі знаєте як усе було наиийано! Я так не можу розповісти, — і він з жалем подивився.. на мокрий шмат паперу.

— Ти розказуй далі! — нетерпляче попросив Фелікс.

— Так от, вона хотіла брати штурмом Кенігсберг, і всі її дуже любили, і склали про неї пісню, і з цією піснею ішли на штурм, а потім гвардійці сказали: вЬна йшла з нами, вона прикривала нас від куль, і тому ім'я її слід назвати серед імен героїв штурму. Ну, так і вийшло, що тепер калініиградці вважають, неначе вона похована на їх землі... А насправді могила Олени в Литві.

— І в двох містах люди приносять квіти до її пам'ятника, — ледь чутно промовила Галя, а потім додала: — Жаль, що все вже закінчилось... Шукали, знайшли, а тепер — все...

— Чому все? — обурився, аж підскочив Поплавок. — Чому ж усе, коли тільки початок? По-перше, ми не знайшли її довоєнних фотографій, та й з війни одна, музейна. Значить, треба шукати в Києві, розвідати про все, що було до війни. Знаєте, давайте напишемо в газету: і як усе почалось, і як шукали... Може, статтю почитають люди, які знали Олену. Який же кінець? Чому кінець?

— Молодець, Поплавок!

— Це ти добре придумав!

Поплавок, уперше в житті виголосивши таку довгу промову, дивився на друзів блискучими очима:

— Давайте зразу ж і напишемо! — приспішував він. Найдовше мучились над початком. Фелікс креслив, писав і знову креслив, врешті, після довгих суперечок і пропозицій, після детального обговорення, охайно вивів на папері:

"На Прибалтійській землі, на березі янтарного моря, стоїть велике суворе місто Калінінград. А в цьому місті вулиця, названа іменем Олени Ковальчук..."

Поки вони писали і сперечалися з приводе кожної коми, Тім стояв під дверима, ніби його й не було. А потім, коли всі дати і всі факти були враховані і стояли на своїх місцях, коли під статтею з'явились прізвища авторів, Галя раптом поглянула на Тіма і запропонувала: