Вона дцвилася кудись повз мене.
— Це правда, Оксано? — з тихим болем спитав я.
— А ти б як хотів? — прошепотіла вона.
— Я б не хотів цього.
— Але ж знаєш, що з ним дружу. — Так кажуть. Окрім того...
— Що, окрім того?
— Вас часто можна зустріти разом.
— Але зараз я не з ним...
— Мені цього досить,— сказав я, беручи її за руку.— Давай подаруємо одне одному ніч...
Це було сказано по-хлопчачому патетично, і вона розсміялася.
— Давай! — сказала.— А тобі такому мудрому-вченому не буде зі мною нудно?
— Я стану твоїм екскурсоводом,— сказав я, змінивши бундючно-патетичний тон на жартівливий.
— Ой, знудиш!
— Ой, знуджу! — тихо згукнув я.— Але зате ми подаруємо одне одному ніч.
І ми подарували одне одному ніч. Блукали до одуріння по вулицях, читали меморіальні дошки, стояли на численних містках, спинялися й дивилися на вікна, за якими помер Пушкін, добрели до будинку, в якому жив Блок і з якого він міг дивитися на Неву; пішли по тих вулицях, по яких пускав блукати своїх героїв Достоєвський. У цьому дивовижному місті творили Гоголь і Шевченко. Десь тут збиралася громадка моїх земляків, щоб пустити звідси на рідну землю "Основу", це тут ночами набирав "Народні оповідання" Каменецький і ладнав свої величні, не під силу собі, задуми Куліш. На одній із цих вулиць візник збив був Костомарова, коли він обдумував чергову монографію про минуле рідного краю,— наших земляків завжди тут було багато, вони по-своєму любили це місто. Я розповідав про все це Оксані, але мій голос був надто тихий, через те, мабуть, вона слухала мене неуважно. Ми втомлювалися й сідали на холодні лави, і я грів Оксану, пригортаючи її до себе, а коли ми остаточно заблукали і не знали, як вибратися з лабіринтів вулиць, я поцілував її у прохолодні вуста. Мої губи теж були прохолодні, але за хвилю по жилах потекла гаряча кров, і ми перестали бути скептиками. Ми тільки зупинялися вряди-годи і давали одне одному напитися зі своїх вуст. І мої губи стали такі ж пекучо гарячі, як і вуста Оксани, і всі слова, які я вимовляв, були ні до чого, вони втрачали зв'язок поміж себе, а навколо жив во-рухкий і ненадійний сутінок, який уже не здавався нам мертвий, бо ми забули, що прийшли на ці вулиці холодними екскурсантами. І я забув свою жартівливу обіцянку стати екскурсоводом для цієї дівчини, тепер не я її вів, а вона мене. Зрештою, під той час я не думав, що вона відчуває, мені досить було, що я пізнав з нею особливу гармонію, я зрозумів, що гака поєднаність не вимірюється глуздом, я вже не добирав слів, щоб сказати щось конче розумне,— я випивав кохану істоту і давав залюбки випивати їй себе, тобто був не той, яким хотів постати в очах дівчини, а таки самим собою. Це принесло мені звільненість, я не гальмував розуму, і моя мова стала натуральним виливом мого єства; я був звільнений од минулого й майбутнього і вже не думав про Володьку Кузьменка і про його загадкові стосунки з Оксаною Свідерською. Оксана зголосилася стати моєю, отож я благословив і це чуже місто, і цю білу ніч, і чудову дівчину в ній, яку я можу називати своєю і просто, щасливо цілувати.
— Ми з тобою все-таки божевільні! — сказала Оксана, бо вже ранок прийшов до нас і пора було протверезіти.
— Для цього ми й дарували одне одному ніч,— відповів я.
— А далі?
— А далі буде так, як велиш ти.
Вона засміялася. Потяглася до мене вустами, і я знов пізнав їхній холод.
— Твої вуста холодні,— мовив я.
— Бо ніч уже закінчилася,— сказала вона.— І я відчуваю, що скоро впаду тут на тротуарі й засну.
— Тоді тебе зметуть двірники, а потім вивезуть на сміттєзбиральній машині.
— Фе, які неестетичні жарти.
— Вибач,— сказав я.— Вже ранок, і я знову починаю блазнювати.
Вона була бліда. Ця ніч випила її, а заодно й мене. Я також був блідий, стояв і похитувався.
— Давай тихенько проберемось у гуртожиток,— сказала Оксана.
— Еге ж,— згодився я.— Щоб ніхто не чув.
— А коли почує?
— Тоді нам начхати,— сказав я.— Чи ти боїшся?
— Звісно, боюся,— мовила Оксана.— Голова наморочиться!
Я пригорнув її до себе, але ми вже були випиті. Ми вже не гріли одне одного. Ми замерзли і справді потребували даху над головою. Ми потребували сну, через це взялися за руки і, ледве перебираючи ногами, подалися туди, де було наше тимчасове пристанище. Ми ступали навшпиньки і зробилися безшелесні, мов тіні.
6
Сьогоднішній день почався для мене невдало: листа від Оксани Свідерської я не отримав, хоч той кончб мав бути; окрім того, коли я спробував потелефонувати в Київ, трубку взяв Володька Кузьменко, і я мусив натиснути на важіль, не сказавши ні слова. Виходило, що Володька Кузьменко вже приїхав із закордонного відрядження, хоч за моїми розрахунками він мав бути там ще тижнів зо два. Зв'язку, таким чином, з Оксаною в мене не було. Отож, не лишалося нічого іншого, як піти в музей, щоб обійти з обхідним листом гурт людей,— моє звільнення ще не було оформлено. Але там я напевне зустрінуся з Ольгою Пісоць-кою, що сьогодні в мої плани не входило. Вдома мене чекало задоволене материне обличчя і надмірна увага до моєї особи; здається, мати раділа на мою розлуку з Ольгою більше, ніж я. Хотіла знову повернути в дім тиху злагоду, яка встановилася поміж нами після батькової смерті, адже, окрім мене, в неї нікого не було. її сестра, моя тітка, потрапила в автомобільну катастрофу разом з чоловіком та дітьми — ціла родина перестала існувати за кілька хвилин; з дальшими родичами ми не родичалися, а подруг мати не мала — надто віддавалася родині. Я все це чудово розумів і в стабільні часи, коли мене цікавили тільки книги і чисто наукові проблеми, мені вистачало материного товариства й піклування. Тоді ми ставали по-справжньому дружні, разом ходили в театр, на концерт чи просто гуляти. Коли ж з'явилася в нашому домі Ольга Пісоцька, мати сприйняла це як неприємну необхідність. З Ольгою вони розмовляли мало — між ними встановилася чемна відчуженість, а коли в Ольги часом прокидались у носі мухи, мати безшелесно ховалась у своїй кімнаті і виходила тільки на кухню, куди Ольга заглядала нечасто: варити й прати вона терпіти не могла. Зрештою, від неї цього ніхто й не вимагав...