Перед тією ніччю в Ленінграді була екскурсія на цвинтар, де лежали письменники. Ентузіастична Софія Наумівна привела нас сюди, щоб ми перейнялися святим смутком цього місця. Я побачив могилу Писарєва — білий і сірий мармур, невисокий постамент, поруч могили Бєлінського й Добролюбова — як в історії літератури: три періоди критики. Побачив чорний хрест на могилі Всеволода Гаршина, чорний кам'яний гріб на могилі Купріна. З нами був тоді екскурсовод, і той екскурсовод промовляв до нас завченими, круглими, як галька, фразами. Був у платті захисного кольору і строгого крою, він сповістив нам, що автентичність цих могил перевірена — під камінням справді кістки тих людей, імена котрих на них викарбувано. Оповідаючи нам цей разючий факт, екскурсовод дивилася на нас прозорими, водянистими оченятами — очевидно, ця фраза мала вражати. Оксана Свідерська стояла навпроти мене. Біля неї неодмінно стовбичив Володька Кузьменко, але тут я дістав перевагу перед Володькою: я міг дивитися Оксані в лице. Володька Кузьменко був під ту хвилю кислий, може, вони посварилися; ну й чудово, подумав я і раптом серед цих могил знову відчув присутність таємниці. На мене таки дивилися найчудовіші з очей, і я вже не помилявся: не на Во-лодьку Кузьменка скеровано той позір. Увечері я зробив кілька записів.
"Годі побачити речі у своїй безпосередності, вони плавають у світі, і образ їхній майже завжди переломлюється, як у воді. Не раз вони нагадуватимуть самих себе, начебто стверджуючи свою реальну видимість, але ми звикли до їхнього зміненого, зломленого образу — все, переходячи через призму "я", набуває невластивих собі барв і форм. Цс ознака живого людського існування, тож, бажаючи ствердити себе сьогоднішнього, ми озираємося назад і намагаємося пізнати: чи та первісна таємниця, яка нас чарувала, не є часом сковородинівським птахом, якого можна ловити, але годі спіймати?"
Другий запис був начебто не пов'язаний з першим:
"Коли ми думаємо про глупість,— писав я,—ми чи поблажливі, чи роздратовані. —В дурня теж існує поняття дурного — це те, чого він не розуміє і не хоче розуміти. До цього треба звикнути і не задирати власного носа..."
Тоді я навіть не відав, чому з'явились ці дві трохи туманні сентенції. Зараз мені їх легко розтлумачити: перша була похідним від врая^ень, здобутих на тому знаменитому цвинтарі, в другій пробилося моє роздратоване ставлення до Володьки Кузьменка.
Але Володька Кузьменко дурнем не був. Уже в дев'ятому класі він проголошував не без розважності, що людина повинна заздалегідь визначити своє місце в житті. Тоді ж він проголосив своє життєве кредо, яке складалося з двох пунктів: у домашньому житті — комфорт, а в житті зовнішньому — успішне поступування, тобто здобуття кар'єри. "Розумно жити,— казав Володька Кузьменко,—це забезпечити себе від неприємних випадковостей..."
Була біла ніч. Прозорий, синюватий сутінок, що заливав вулиці драглистим киселем, робив світ і речі примарними й неживими. Ми перейшли через Літній сад, який здивував нас своєю непоказністю,— все-таки ми люди півдня і звикли до буйної зелені. Знамениті статуї ми не раз бачили на репродукціях — там вони виглядали показніше. Тут, у Літньому саду, я взяв Оксану за руки, і ми спинилися, дивлячись одне на одного.
— Влетить нам з тобою за цю втечу,— сказала тихо Оксана.
— І в Софії Наумівни буде інфаркт,— немилосердно сказав я.
Оксана звільнила руки і раптом розкрилила їх і прокрутилася по алеї.
— Мені якось так вільно! — сказала вона.— Так солодко, аж сміятися хочеться.
— А ти смійся,— мовив я, милуючись з неї.— Хочеш, я стану твоїм екскурсоводом і розповім, яке чудо оці полупані скульптури, а миршаві дерева — ще більше чудо з чудес. Ми надто багато про все наслухалися, шановна екскурсантко, адже воно існує, щоб лудити очі туристам. Ти помітила, які втішні іноземки-бабусі, яких потягло оглянути світові дива. Ти помітила, які вони смішно метушливі. Зрештою, ми не менш метушливі, і з цього сміятися й плакати хочеться.
— Не блазнюй! — поклала на губи пальця Оксана.— Чуєш, тиша яка! Скоро зачинятиметься сад і нас виметуть звідси мітлами двірники. То що, покотимося, як осінні листки?
Попереду й справді замаячіла постать міліціонера, і ми, сміючись, подалися до виходу.
— Ця брама теж знаменита, шановна,— сказав я уже на вулиці.— Про неї якийсь дивак написав книжку. Тут стільки всього знаменитого, що ми й справді, мов ті листки...
— Не блазнюй! — знову шепнула Оксана.— Бо на тебе поскаче Мідний вершник.
Ми пішли до Мідного вершника, той маячів у сутінку, мертвий і понурий.
Весь світ навколо нас супився й мертвів. Блукали якісь тіні, від Неви тягло крижаним подувом, уштрикувалась у небо Адміралтейська голка, понуро сіріли Петропавловські каземати — все поменшене порівняно з тим, що уявлялося.
Ми підійшли до одного з левів на набережній. Стали й задивилися на воду. Дивно й тужно зробилося мені на серці. Я зрозумів, що місто, в яке ми потрапили, складається, власне, з двох міст: одне буденне, яке можна узріти холодними очима, і друге — легендарне, яке любило тисячі людей. Звісно, любов їхня була по-своєму гіпертрофована, тому й наділяла пам'ятки цього міста містичною принадністю, тоді як це був звичайний метал і камінь.
— Тихо так,— сказав я,— тихо! І ми — двоє в чужому місті. Чи не чудо це, Оксано?
Вона повернулася до мене, і я вразився з тонкої її краси. Коли дівчина замріяна, подумав я, вона смутна, коли ж смутна — ніжна й тиха краса в ній з'являється. Ненадійна й меланхолійна, але як дивно вона впливає!
— Оксано! — прошепотів я.
Звела на мене очі, може, трохи й позувала, може, трохи зумисно картинно повернула голову, але мені раптом став байдужий цілий світ, адже ця дівчина хотіла подобатися мені. Хотіла, щоб я її любив, а я був повен туги від цього чужого міста, цієї чудової краси, всіх отих див, оспіваних іншимц. З іншого боку, я відчував, що починаю вростати в це місто, що маю змогу залишити тут краплю й своєї любові, маю, отже, змогу наповнити цей блідий присмерк своїм гарячим "я", схвильованим серцем своїм.
— Щось хотів? — спитала Оксана.
— Кажуть, ти дружиш з Володькою Кузьменком,— сказав я.— Це правда?