Я вискочив із машини, і мене обкропило — дощ до кінця не перестав. В цей момент відчинилася хвіртка і в ній у позі хазяїна постав Борис.
— Іди сюди,— сказав він.— Я цій відьмі розказав про твої груди. Може, допоможе.
— Навіщо? — здивувавсь я.
— Та не бійся,— засміявся Борис— Від її зілля ще не один не отруївся.
— Але в мене нема при собі десяти карбованців,— пробелькотів я.
— Пізніше занесеш. Вона і на віру лікує.
Борис сяяв до мене найдобродушнішою усмішкою.
— Ні,— сказав я.— Не вірю я ні у відьом, ні у знахарів...
— І дивак! — сказав Борис.— Віриш не віриш, а спробувати міг би.
— Не хочу! — трохи різко сказав я.
— Діло твоє! А вона, може, й помогла б. Він не хоче, бабцю! — гукнув Борис у двір, і з глибини відгукнулося щось тоненьке й лагідненьке.
— Каже, коли припече, то заходь, не соромся,— мовив Борис і хряпнув хвірткою так, що затрусилися й ворота...
Я знову був у кабіні, а Борис заводив мотора. Тютюновий запах видуло, і я міг вільніше дихнути.
— Тепер порядок,— сказав Борис.— Гайда звідси, а то стара ще машину зачарує...
Стало мені раптом тепло в цій кабіні; здалося, що я про-сякся її особливими запахами, адже дивні ми буваємо! Товчемося у своєму маленькому світику, і гадки не маючи, що є на світі отакий Борис, його жінка і тесть, який має діабет, і оця чудна знахарка, до якої крадькома приходять люди, щоб дістати розраду. Мояче, Й справді часом досить дати людині води з криниці, видавши її за лікувальну, щоб та людина зцілилася. Щоб повірила в своє здоров'я, силу свою і здатність жити. Може, тому стара одягла на себе таку лагідну й добротворчу подобу — хтозна, чи правильно я вчинив, що відмовився від її послуг. Хай би прошепотіла наді мною заклинання, якому більше тисячі років і яке не забулося, бо у нього вірили люди! Може, я в своїй інтелігентності заскорузлий і смішний. Мені раптом уявилася мати моя: чи здогадується вона, що я їду бозна-куди? Адже я такий тихий і домашній і оце вперше збунтувався. Я збунтувався не тільки проти Ольги Пісоцької, але й проти неї, проти її тихомовного, лагідного диктату — вплив її на мене був безмежний. Хтозна, може, й справді вона заронила в мене негацію до Ольги Пісоцької, бо таки без кінця крапала на неї і дозволила розростися в моїй душі тій отруті, яка вбила мою симпатію до Ольги й перетворила наше спільне життя у щось неподобне.
— Ти знаєш Вовку Кравченка? — спитав раптом Борис — Він теж у нашій школі вчився.
Вовку Кравченка я не знав.
— Ну, такий чорний, з кучерявим волоссям?
Чорного й кучерявого Вовку Кравченка я не знав. Зрештою, я сам Чорний!
— Та ти його знаєш. Його раз побачиш і ніколи не забудеш.
— В якому класі він учився? — спитав я.
— Та він після сьомого й школу покинув. Ну, невже не знаєш? Молодший од нас на два роки.
Молодшого за нас на два роки, чорного й кучерявого Вовку Кравченка я не знав.
— Він біля річки живе. Ти його як побачиш, зразу впізнаєш.
— Ми до нього їдемо?
— Еге, це друзяка мій. Хочеш, саком рибу половимо...
— А риба нам навіщо?
— Ще не знати, чи ми її зловимо. В мене спина трохи поболює. Радикуліт, чи як там воно в чорта...
— То для того треба у воді брьохатися?
— Перве діло,— засміявся Борис.— Це стара мені так сказала. На радикуліт, каже, холодна вода найбільш помічна. Потім, каже, мого зілля випий.
Ми з'їжджали з гори в річкову долину. Моє мовчання Борис, очевидно, сприйняв за згоду. Зрештою, так воно й було: адже рибу саком я також ні разу в житті не ловив.
Дививсь поперед себе у вікно і про все забув: про Ольгу Пісоцьку і про матір, про дитину свою і Оксану Свідерську. "Тільки й кручуся біля жінок,— думав я.— Самі навколо жінки!"
Це був тихий бунт, бо не я його чинив, а обставини. Можливо, мати Ольги Пісоцької телефонує зараз дочці у музей. Питає, чи веліла вона мені привозити тахту, пуфик і тазик. Дитина вже заспокоїлася і складає кубики. Ставить обережненько останній на недоладно складену споруду, і та споруда, певна річ, має розвалитися. Ольга Пісоцька відповідає матері, що вона і в думці не мала загадувати привозити тахту, пуфик і тазик. "Я так і подумала,— скаже колишня моя теща,— бо навіщо нам те дрантя?" Тахту їм і справді ніде поставити: меблі вони недавно обновили... Моя дитина вперта. Вона знову будує піраміду. Ретельно й обережно. Хоче все-таки, щоб останній кубик утримався на верхотурі. Ольга Пісоцька по телефону наділяє мене епітетами. Каже всі ті доброзичливі слова, які вже звикла прикладати до моєї особи. Колишня моя теща збагачує синонімічний склад української мови — це, здається, виходить у неї не зле. Про пуфик і тазик вони в розмові забувають, ідеться тільки про тахту. Зрештою, ідеться передусім про мене, але яке мені до того діло? На пуфику сидить моя дочка. Вона перевернула тазика і складає піраміду на ньому. Коли кубики валяться, вони приємно стукотять по перекинутому тазику. Моя дочка задоволена...
Фу, знову накотила на мене хвиля злостивості!
Машина зупинилася, Борис вискакує з кабіни, за ним вискакую і я. Борис закладає в рота два пальці й свистить — в ньому ще багато залишилося від колишнього пацана. Ми стоїмо біля викладеного з червоної цегли будинку, над дахом якого стримить вісім телевізійних антен — це значить, що в ньому вісім квартир. Дах будівлі водночас править за другий поверх, бо з нього виповзають, як очі в рака, вікна. На той горішній поверх ведуть дерев'яні сходи, які закінчуються біля оббитих дерматином дверей. Оббиті дерматином двері розчиняються, і в них виростає постать чорного й кучерявого чоловіка. Я впізнаю цього чоловіка: це Вовка Кравченко, що вчився на два роки після нас і потягнув тільки сім класів. На більше сили в нього не вистачило, та й не потрібно це йому. Вовка Кравченко голий до пояса і босий — голий і босий, як любить казати моя дочка. Одна ко-лошва його вилинялих спортивних штанів закасана, і видно майже чорну від густого заросту ногу.
— Ти що, спав? — кричить Борис.
Вовка Кравченко непевно всміхається і починає помаленьку спускатися сходами. Сходи риплять, а ми чекаємо.
— Це Юрка Чорний,— каже Борис, і Вовка Кравченко тицяє мені величезне ручисько.