— Залиш дитину! — зимно каже чотирикутна постать. Але дитцна обхопила мою шию рученятами, і я все ще
міцно тулю її, до себе.
— Ти прийшов мене заблати? — питає Оксанка.
— Привіз тахту, пуфик і тазик,— кажу я, ніяковіючи.
Ворота вже відчинено — це постарався Борис. Я обережно ставлю біля квадратної постаті дитину і поспішаю Борисові на допомогу. Оксанка схопилася за бабину руку, і очі в неї широкі й захоплені. Ні, вона достобіса схожа на Ольгу Пісоцьку; дивно, що помічаю я це не без приємності.
— Куди заносити? — питаю в чотирикутної постаті.
— В коридор,— каже вона, дивлячись на мене лихими, щілинкуватими очима.
Ми тягнемо тахту в коридор. Спершу дерев'яну частину, а тоді м'яку. Нарешті я несу пуфик і тазик.
— О, мій пуфик! — кричить дитина й кидається до мене. Я урочисто вручаю їй пуфика, а сам несу тазика.
— Ти плокатаєш мене на машині, та? — питає, задираючи голову, маля.
— Зараз тато йде на роботу,— кажу серйозно.— А в неділю я приїду з цим дядьом, і ми тебе покатаємо.
Це брехня, але вжито її з педагогічних міркувань. Інакше тут стояв би такий рев, що на деревах обсипалося б листя.
— Тобі й справді Ольга казала перевозити ці речі? — уперто питає стара.
— Спитаєте в неї,— кажу я.— Бувайте здорові.
— А щоб під тобою земля запалася! — добросердечно відказує мені колишня теща.— Ти ще в ногах у Олічки валятимешся, але дулю з маком получиш.
— Я вже її дістав,— кажу, зачиняючи ворота.
— Тату, плокатай мене,—просить Оксанка.—І забери мене звідси...
— Тобі тут погано? — схиляюсь я до малої.
— Я хочу додому, тату,— мала кривиться. Треба хуткіше тікати — буде рев...
Рев стоїть у дворі такий, що його не заглушає мотор вантажівки. Поруч з тим ревом злітає верескливий жіночий голос і чути якесь хлепання — це баба лупить онуку. Це хле-пання гостро б'є мені у вуха, а дитячий крик ріже мене ножем.
— Швидше, Борисе,— прошу я.— Швидше, бо я тут скажуся!
Машина рвонула з місця, і ми помчали в лабіринти ма-льованських вуличок.
— У мене малий теж так реве, коли я з хати йду,— добродушно каже Борис.— Але я таки ввечері додому повертаюся...
17
Ми петляємо покрученими мальованськими вуличками. Вони напрочуд однакові, але Борис тут орієнтується. Вуіич-ки мощені бруківкою, а часом і ні. Нас зустріла не одна калюжа, і Борис героїчно в'їжджав у них, ризикуючи втопитися разом з машиною. При цьому він розповідав мені анекдоти, і я мусив сміятися, хоч смішно мені не було. У вухах все ще стояв рев дитини, і я відчував себе зрадником.
— Не думав, що в мене випаде такий цікавий день,— сказав Борис.— Щодня одне і теж — зуби починають боліти.
Ми згадуємо однокласників. Декого з них я майже забув. Борис знає долю кожного, і я слухав ті розповіді з цікавістю. Виявляється, з нашого класу тільки четверо здобули вищу освіту, тобто, крім Свідерської, Кузьменка й мене, ще одна дівчина. Та дівчина була тиха й непоказна і зараз учителює в одній із житомирських шкіл.
Дощ удруге вдарив тоді, коли ми зупинилися біля таких самих зелених воріт, як і в моєї тещі. Так само тут була зелена хвіртка з дашком та кнопкою дзвінка — очевидно, це тутешній вимір заможності.
— Еге! — сказав Борис, заглушуючи мотор.— Тут нам жаба й цицьки дасть.
Дощ почався відразу й полив як з відра. Ми сиділи в кабіні й дивилися на водяні патьоки, що струміли по вітровому склі.
— Це такий дощ,— сказав Борис,— що за хвилину як хлющ будеш.
Мені здалося однак, що кабіїна не хоронить од води. Начебто я знову опинився під дашком ґанку Оксани Свідер-ської: вогко й холодно мені було.
— Не куриш? — спитав Борис, витягуючи пачку сигарет.
— В мене слабкі груди,— сказав я тихо.
— Це кепсько! — мовив Борис, закурюючи.— Нашому ж брату не курити не можна. В дорозі покуриш — і легше стає... Нікуди не поспішаєш?
— Ні,— сказав я.— 3 сьогоднішнього дня я у відпустці.
— А моя тільки й чекає, коли я у відпустку піду,— сказав Борис, задумливо випускаючи дим.— Хату треба перекрити, та й двір забетонувати.
— Хазяїн з тебе,— сказав я.
— Хазяїн не хазяїн, а тра...
Ми замовкли, бо, здається, вичерпались усі теми. Дощ полив ще сильніше, а у дах кабіни затарабанили градини.
— Ого! — скавав Борис— Цілий тобі потоп з градом. В цей мент небо розрізала їдко-синя блискавка і луснув
такий грім, що аж шибки задріботіли.
— А знаєш, я люблю негоду,— сказав раптом Борис— Сила якась у тіло входить...
Я зіщуливсь у клубок: було мені незатишно й самотньо. Тихо й печальшо. Чогось мені хотілося чи праглося. Озвалося серце, защеміло, млість якась з'явилась. У кабіні повно тютюнового диму, і я закашлявся — не було чим дихати. Хотілося відчинити дверцята і вискочити під ту зливу, заплутатись у цьому світі покручених вуличок.
— Ще трохи переждемо,— спокійно сказав Борис,— і я скочу до Шумеїхи.
— Хто це — Шумеїха?
— Маєш родичів на Мальованці, а Шумеїхи не знаєш... Це така баба, що в неї, мабуть, хвіст на півметра. Вона всі на світі хвороби лікує. Мій тесть ходив до неї діабет лікувати. І знаєш, що вона йому дала?
Я, звісно, не знав.
— Бульбу, ту, що на пустищах росте. . — Допомогло?
— Як козі смерть. Але десятку в кишеню поклала. А мене знову до неї по зілля погнали.
Я подумав, що в житті ще не був у знахарки. Якось не випадало.
— Тепер можна й вискочити,—сказав Борис, відчиняючи дверці кабіни.
Я дивився в шибу. "Все чудово,— подумалося мені.— Зараз він підійде до цих воріт, натисне на дзвоник, і за хвірткою зачалапають ноги у капцях. В очку з'явиться велике сторожке око, а коли хвіртка відчиниться, я знову побачу квадратну постать із знайомим круглим, трохи сонним обличчям".
Так воно і сталося. В очко зирнуло щось кругле й насторожене, але коли хвіртка розчинилася, я побачив малесеньку білу бабусечку, таку крихітну й таку охайненьку, що мені аж дивно стало. Я відчинив і свої дверцята і почув лагідний, тоненький голосок, який за кожним словом додавав ніжне "шинку", бо та бабусенька трохи шепелявила. Борис зайшов у двір, хвіртка з ляском зачинилася, і я подумав мимохіть: чи не навіки? Що я робитиму тут сам, у цій чужій машині, а може, ліпше, доки нема Бориса, чкурнути, а на сидінні залишити гроші за послугу? Хай потім судить мене, як хоче, бо ми вже переговорили з ним, що могли, і я розказав йому про себе більше, ніж хотів.