1 довго сиділа потім, час від часу підкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповідає усяке ворожіння на Юрія.
— ...А витак попіл, що то, ади, з сего курища позістане, тра розсівати царинками, маржині добре си робит ви’1 того на усєке. Сира така буде, єк глина, а вівці мут обростати, єк земня травов.
Маруся двоїлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таємні образи нерозгадані з вогняних язиків, тріщало і гілля, оповідаючи казку передсмертну, і билися лицарі, криваві королі поблискували скіпетрами, і мінилася звізда на безціннім уборі молодої цариці. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:
— ...Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, єк-би хто завидів. Голіська меш бічи, от їк мати породила. Назбирати зілля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на благовіщене закопуєт ци усєчіна. Тото си вибирає і да-єт ци сіль з тов булков маржині, а до того ше дрібоцько по-січет ци тот цвіт. Та й си примов’єє при тім: "Даю ті манну з усего світа, шо мурашок наробив, шо тут наносив — та й би моя голубаня так ми з усіх свіків молока носила та й так аби старала, єк мурашок си старав". А витак доїти тра корову через тот пацьорок, що си викєгне з мурашіня, та й так видоїти, шоб ані-ні молока не позістало. Бо то є така ворожка, що ме корова цілий рік давати тілько молока, кілько го’ дасть на Юрія самого. Та й тому маржині підкладат ци перед цим днем сіна побагато найліпшого, та й живит си добре, та й все.
Вже на плебанії почали непокоїтися, що так довго нема їмості. Стара пані казала Оришці піти пошукати, але та не фа-тигувалася йти далеко: стала на перелазі та й загукала, як на черево:
— ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!
Та так старанно, що старша пані аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.
— Та що це ти гукаєш на їмость, як на корову? Посоромила би ся. Не піти та не пошукати!
— Та вони у Анниці — де би їм шє бути.
— Ну то що з того? Треба піти ґречно попросити, а не так галайкати на все село.
Оришка побігла, ляпаючи босими ногами.
— їмостечку, любі! Там старі їмость такі лю-юті-і, шо аж пуд-но си дивити, бігме. Ідіт скоріше, бо вже ків тримают, мут бити.
— Ти не лякай, а сідай ліпше підкладати.
Оришка не давала себе довго просити, присіла перед ватрою і, ломлячи дрібно гілочки, любувалася, як вони спалахують. Потім зскакувала і, щезаючи в тьмі, кричала:
— Чкайте! Я знаю, де шє є гліг. Бага-ато-багато! — і за кілька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залізе котра колючка у тіло.
В тихій бесіді, в гляданню мовчазливім тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарешті, що таки треба йти додому. Напустилася на Оришку:
— Ти по що прийшла? По що тебе післано, га? Аби їмость до хати вести? А ти сама бавишся?
Оришка реготала.
Ішли потім вузенькою стежечкою, лізли через воринє. Дим’янчучка кричала Оришці услід:
— Прийди завтра будза їсти!
— Не требую!.. Я ґаздівська дитина! — відгукується Оришка, і голос її, дзвінкий, гострий, свердлує вухо.
— Який будз? Що за будз? — питала Маруся.
— А то, ади, завтра, на Юрія, по раз перший вівці си до-ят. Зара’ молоко глєджиют, та роб’є будз, та несут до церкви разом з колачами перенними. А витак тото свєтє1 та дают кому бінному, аби бога молили та просили, аби вівці давали бирше молока. А я не требую тими будзами — ци я не маю шо їсти? Ой га!
Ішли, близько притулившися одна до другої, в нічних потемках. Близькості хотілося перед цими темними несподіванками, в свіжій вогкості першої весінньої ночі.
Маруся кріпко цілувала Оришку.
— Що се мені цілуватися так хочеться нині?..
IV
Прийшов Юрій — і розрішив. Сказав: "Плодіться, і розмножуйтеся, і наповняйте землю, радуючися", — і жажда життя, жажда любові, жажда єднання розлилася в повітрі. Нею дихалося день і ніч, нею переситився напиток, і хліб, і тогорічний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творці, — там широкою рікою розливалася вона, перетворяючися в поезію, в радість, в саме життя.
1 Маруся відчула це веління, але не зрозуміла його. Щось прийшло. Живіше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велів бігати, співати. Неясні думи, неясні бажання заворушилися в грудях, звідкись налітало зітхання, мимолет-ний сум — а потім знов хотілося дзвінко реготатись, повиснути старій їмості на шиї, пеститися, як кіточці.
1 було солодко... Спочатку...
Але ріс і повнився місяць десь за горою; світло-зеленим хором гримнули нараз пісню нові бруньки на деревах; земля запишалася материнством... і леґіні фуркали потоками, як молоді олені, викликаючи дівчат; і яку червонішу фустку надівала молодиця в свято, а пацьорків стільки чіпляла, що аж шия вгиналася, — і Маруся все частіше й частіше попадала в задуму і тихий сум. Щось росло, виростало, кликало кудись, а хто кликав — не знала, не уміла відгадати.
Хтось могутній ходив селом від хати до хати і сіяв одуряючим зіллям. Підійде, кине у відчинене вікно і йде собі далі, а від того зілля шаліють веселим солодким шалом люди, множитися хотять, вічність творити. І земля пристроюється на празник єднання, земля вагітніє, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари, чари весняні розіллялися темним небом зоряним нічним, першими цвітами яблунь і слив, рожевими хмарками на сході і темно-пурпу-ровою, налитою жагою пеленою в час західній.
А Маруся ходила в незрозумілій тривозі, шукала — і не могла знайти. Ішла двором — з-за— стайні випорхувала, як пташка сполохана, вся зашарівшися, Оришка і лопотіла босими ногами, а через вориння штрикав хлопець і, згинаючися, біг у корчі.
Сідала під старенькою дзвіницею дивитися, як сонце заходить, а внизу, не бачачи нікого за густою вербою, шепотілися... Мужеський голос, стримуючи схвильованим, говорив, перериваючися:
— А я ті то все дарував... Єк ти з Васьком заходила собі — я ті дарував. І з Федорчуковим колач єк розтєгали на паль-цьох — гадаш-сми не видів? А я й то ті дарував
А повний грудний набалований голос женщини, мало стри-муючися, дзвенів і дрижав вабливо:
— Фе! Було би не дарувати. Я ті кажу, шо з тобов нічо в нас не буде, та й іди собі гет.