Але поки що на ці слова Юрчика Марусяк не відповідав ані звуком. Говорив далі, мовби й не чув нічого:
— Єк гадаєте, годні хлопці? Воно ніби, рахувати, я є вотаман, але про то, шо я є вотаман, я не можу за всіх однов свойов голов гриміти. Єк ви мете говорити?
. Але Юрчик нікому не давав сказати й слова.
— Добуш не питав свої леґіні, ци позволєєте, браччики, ци ні, ци будете ласкаві йти, ци ні? Він лиш казав: завтра у такім і такім чєсі маєте бути лагідні — та й вже. Та й конець! І кождий го слухав, кождий робив, що му приналежно. А то чіму то так ішло? Бо Добуш не говорив пустого. Ади, на вітер не брехав, гий пес, лиш саме чемне говорив. Сім раз погадав, а раз ісказав. А йк котрий навикне отак брехати, аби лиш собі та й другим голову крутити, то й не вартуєт тото слово нічо та й кожен має на тото нахаркати та й розітерти.
Ледве стримував себе Марусяк. І знов удавав, ніби не чує слів Юрчика.
— Єк же то буде, браччики? Єк кажете?
Голоси поділилися. Старша генерація опришків перейшла на сторону Юрчика рішуче й твердо; молодша ніби трималася Марусяка, але якось непевно, без запалу.
Марусяк погадав, що може, ліпше буде піти пріч.
— Думкуйте, думкуйте, браччики-леґіники, а я йду спати. Гей ти, попаде! А йдім до спання.
Маруся мусила йти. Від внутрішнього якогось страху колотилося серце, і вона ледве встигала йти за опришком. А він ішов, весь переповнений люттю, котру не було на що вилити.
Страх Марусі все виростав. Просилася.
— Я не хочу ще спати, Дмитрику... Я ще верну до вогню.
— Іди. Я хочу з тобов бути, — і штурхав її в спину.
— Не штурхай мене... Я щось тобі скажу...
— Нічо розумного не скажеш. Іди, — і знов штурхав, тепер уже умисне.
Сама не знала Маруся, чому її обхоплює такий жах. Чіплялася опришкові за руки, хотіла зупинити, але він відпихав її грубо і гнав, як худобину, вперед.
— Дмитрику... голубчику... Дмитрику...
Маруся задихалася.
— Я тобі щось скажу... Дмитрику... Я... вагітна...
— Дідько не видів! То шо з того? Ти мені любасков була та й будеш, а того бахура хуч зара’ вивержи, а хуч потому.
— Дмитрику!
— Я бахурами не требую. Не на тото я тє брав, аби ти ба-хурі мі плодила, а на втіху собі. Йди... — і додавав поганої лайки.
Нервовий якийсь переляк все більше й більше заволодівав Марусею. Вся дрижала з ніг до голови, упиралася, а на порозі печери з криком упала на коліна перед опришком і цілувала йому руки.
— Дмитрику! Молю тебе... Ти ж покалічиш... Ноги тобі цілуватиму, — і падала лицем на землю, губами шукала ніг.
Але занадто вже багато терпів опришок там, коло вогню, занадто багато понижався, щоби не нагородити себе тут повнотою власті. І тріпотів сладострасно від сих жіночих ридань, хотів би вічно їх слухати. А потім, лаючи волю невід-зивному покликові плоті, — шваркнув Марусю на шкіри одним рухом. Падаючи, скрикнула вона, інстиктовно ухопившися за живіт...
XXXIV
Марусяк таки настояв на своєму, що похід на Косів був рішений.
Але ж бо й Юрчик теж настояв на своєму, бо всі ліпші опришки йти на Косів не захотіли і майже цілком відділилися від компанії. Так що доходило навіть іноді до цілком поганих сцен.
Отже, Марусяк опинився майже без леґінів. І лиш з упертості, лиш тому, що встид було назад лізти, лиш і тому стояв на своєму, сам бачачи все ризико й безумство затіяної справи.
Гризся сумнівами. Ще будь усі леґіні при ньому, нарід досвідчений, дужий — ну, ще би мож пробувати. Але з сими рештками — ну що ж подієш? Це ж храбустє. Дібрати-то си доберет, але шо з того?
І злий був, як чорт. А тут іще ота пайка, що відбочилася, життя не дає. Догризають, чим лиш можуть.
— Йк вернете цілі, будемо знов разом. А тепер — ваша онна, а наша друга.
— Єкої хто наносив, таку ме й пити. Косів рабувати! Га-дают, шо то чере’ воринє пиштрикнути33.
І сідали за окрему кулешу, розбивали окрему бербеницю бриндзі. Як пили, — до чужої ватри примовляли; як данцювали, — співаночок добирали таких, що то май попід шкіров ідуть.
А вже про Юрчика, то нема що й говорити. їв, ну, просто їв. Кулеші не вкусить, носа не висякає, аби не вколоти чим-будь.
А я хлопець молоденький —
Лише до розбою,
А єк вийду на царинку, —
Гусети си бою, —
несеться від вогнища невковирний його голос, а за ним регіт товаришів.
Одразу втратив Марусяк і всю вдасть, і вплив. Ніхто його не боявся, ніхто не рахувався з його думкою. І за його вогнищем не було ні сміху, ні коломийок; тихо, лютуючи в грудях, сиділи хлопці, мов предначертанники. Стіна виросла межи двох вогнів.
— Чкайте, чкайте! Мете сороківця просити, — витягав обценьгами з себе жарт котрий з леґінів, а у відповідь доносилася з червоного в диму кола друга співаночка:
Пішов заєц попід гаєц,
Марусєк на Косів, —
Моли бога, леґінику,
Аби-с три дні прожив.
Навіть ніч не єднала. То було зігнуться двоє під однов сар-дачинов — браттями рідними встають на другий день. А тепер — тулився кожний, де міг, водинці або шукав собі других побратимчиків. А одної прекрасної днини встала Марусякова партія рано, а Юрчикових немає ні душі. От так-таки щезли, та й вже.
Тепер лиш зрозумів Марусяк з товаришами, чому-то так тихо було вчора коло Юрчикової ватри, чому не співалися з’їдливі пісеньки, не чутно було кпин.
І самотньо якось стало легіням в суворій безграничній неприязні полонин. Скучно... Мов поховали когось.
От іще так недавно там, між камінням, горіли вогні, чулись голоси людей; хоч і колючі, дразливі, а все живі, чимось рідні. А тепер — ще тліє навіть грань вчорайшої ватри, а людей нема...
І цілком то все не піддавало охоти і не ворожило нічого доброго. Але відступати було пізно і стидно. Треба викручуватися, треба шукати леґінів.
"Знайти-то можна, — вертілося в голові кожного, — але що з того?"
Маруся з нетерпеливістю чекала останнього рішення опришків — се ж було і рішення її долі. Коли б похід на Косів був відрочений і опришки рішили би, скажім, іти на Угорщину, положення Марусі погіршилося б в багато разів, бо довелося б попасти в чужий цілком край. Коли ж похід на Косів складеться, то Маруся могла мати надію утекти, як в тім випадку, що її візьмуть звідси, так і в тім, коли її лишать тут саму.