Попові криворівському донесуть на слідуючий день, що був, мовляв, Марусяк в Ясенові... Ає!..
1 ще одна, може найголовніша, причина потягнула Марусяка до Ясенова: там жила Олена Срібнарчучка. Передумуючи своє будуче побачення з Оленою, Марусяк відчував осібний якийсь присмак, що от, мовляв, маючи там десь попадю — не кого-будь! — все ж іде до другої любаски.
Ся думка лоскотала. Уже представляв собі розмову з Марусею, як вона, довідавшися про Олену, буде говорити: "Ми-трику-любчику! Та нащо тобі другі дівки та й молодиці? Ци я не файна та й не люб’ю тебе? Ци я не кинула свого попа задля тебе?"
А він їй буде говорити: "Слухай, Міцько. Ци була ти у лісі коли?" А вна: "Ой була, була!.. Коли не була — тебе би не знала". А я знов: "А у лісі єгоди виділа-с?" — "А £гчіму ні. Лиш пощо таке пусте говорінє?" — "Бо, видиш, чєлідь — от їк єго-да. Шо йдеш лісом та ті й не в голові єгоди, — тра дес іти борзо ци на серці журу маєш велику. А вна, єгода тота, визираат з-під трави. Та черлена така, йк грань, та велика та файна. Так си й просит: "Зірви мене, леґінику!.." Та й хуч би єк ті було безчесно, а мусиш сідати та й тоту єгоду ірвати та й їсти. Та й си зарікаєш, шо не будеш бирше ставати, нема чісу та йдеш собі далі, а вна знов, єгода, з-під зеленого листу — блим. Та й ше бирша, ше смачніша ті си здаст. Та й знов ти ід ній. Так і з дівков та з молодицев. А ше я таку натурочку маю, що бих усі єгоди переїв, усіх би дівок пере... перецулував".
Але ж бо ради тої Срібнарчучки, що то до неї вибирався тепер Марусяк, і варто було дещо витерпіти. Вже йк-бис іска-зав, шо була молодиця на цілий Єсенів, то би не збрехав ре-тенно. Та ше не знати, ци й по других селах були де такі.
Красна — як звізда. Як співає, — то з вигуком, як гуляє, — то з викрутом та ще так, що кожна жилочка в ній говорить. Як сміється, — то легіням мухи по спині повзають, ну, а як уже блисне очима та ще слово яке ласкаве скаже, — то прив’язала до себе чоловіка та й тягне, мов ланцом, куди хоче.
От іде в неділю до церкви. Що вже вивберана, що вже чі-чена — очей си ловить! Коло бері леґіні позасідали; жартують молодєки, висміюють усіх, свистять услід. А йде Олена — дві слові лиш скаже: "Шо дієм, легіники?", поведе плечем, усміхнеться, а вже най би загадала легіням у Черемош скакати
— бігме би скакали!
Великих гараздів не мала — а в хаті у неї завше чисто; городчик у цвітах, у мачку, всюда чисто, всього доста: і скорому напрєтано, й солонинка перетримуєт ци, і шос на пригісне, на простибіг завше є, легкодушнички там які, подавнички; дитина забіжить чужа — своїх дасть біг — то вже не вийде без яблучка, ци бобу, ци черешеньок, або там баранчика з сиру. І хто б не прийшов до хати — старий, малий, хорий, здоровий, багатий, — кожний виходить усміхаючися, з радістю в серці: вже якось уміла кожному сказати щось таке приємне, чим-небудь потішити, розвеселити. І лиш одної людини на світі не вміла ніколи розвеселити — це свого чоловіка.
Не був він журний, але йкось... "оннаковий", як про нього казали. Спитають — відповість до ладу, розумно; попросити о чім — зробить з охотою; чим тільки в силі допоможе, але щоби він коли засміявся, чи переступив корчемний поріг, або у людей випив понад міру — сього ніхто ніколи не бачив. Як частують, — вип’є порцію, але лиш одну.
— Та ци ви, Андрійчику солоденький, заприсєгли від го-рівки, ци єк?
— А шо вам тото поможе, йк я вип’ю? А мені чкоду ро-бит, бо я мушу тото відхорувати.
Тут вступалася, звичайно, жінка.
— Та дайте му покі’, не марнуйте добра. Він оннаково не всмакує, лиш переведет. От спадьте лиш на кєму та й д’мені си напийте! — і сміялася, а від того сміху всім ставало весело.
Різно пояснювали собі люди тую, так би сказати, і серйозність Андрія, що переходила часом у сум.
— Бо то, видите, не оден він газда до жінки, — судачили заздрісні баби.
— Ає! У тої Оленочки не кєжко си допросити.
— То би тра... коби Андрійко не поганив собі ручок та взєв добрий бучок, то хіба аж тогди був би порєдок у хаті.
Оленка ніколи не перечила отим усім пересудам. Тільки сміялася, а чоловікові, коли він, весь побілівши, передавав їй оті пльотки, задерикувато співала:
Ой чоловіче-невірниченьку!
Чіму не віриш мому серденьку?
Ой купи мені ключ-колодочку Та замкни мене у коморочку.
Ой їк я схочу хлопця любити —
Будут си твої замки ломити, їк си наважу — двері виважу,
А їк ісхочу — крізь вікно скочу;
Ой намащу си я солониною,
Втічу я й крізь стелиною.
Ой чоловіче-чоловіченьку!
Коли не віриш мому серденьку —
Купи ми, мужу, срібний дзвоночок,
Присили мені під подолочок:
Ой їк си рушу, — дзвонити мушу:
Дзінь-бам-бум — на твою душу! —
Називали її Марусяковою любаскою, але знов-таки — хто то міг докладно знати? Усіх інших любасок Марусякових знали достовірно, могли, в разі потреби, скріпити фактами — про Олену ніхто жадних фактів не знав.
Часом, як десь в гостині розворушить уже вогнева горів-ка гуцульську кість, лютий данець розігріє кров догорєча, а руки мимоволі йкось хапають сусідку за всякі недозволені місця, — пробує хто підсунутися й до Олени. Притискається плечем, шепоче на ухо — а вона регоче на всю хату і відбиває всі натиски гострим яким словом, влучним дотепом. Узлощений претендент кричить:
— Та й шо там сокотити? Шо сокотити? Таже то люцьке все! Не оден уже тоту дорогу мостив! Пху!.. Якби хуч порєн-не шо, то би не жєль.
При таких словах Андрій блід і тремтячими руками шукав сокири, але до нього підскакувала Олена, обіймала за шию і, щось шепочучи, заглядала в очі. І він сідав покірно, лиш важко дихав, а Олена тут же, мимоходом, приліпляла неудачливому претендентові таку латку або оповідала таку подробицю з його життя, що всі помирали зо сміху, і п’яний тікав під загальний регіт із корчми, лаючися й відгрожуючи-ся "калюхи випустити та в дєрку запхати". Але ніхто ніколи не торкнув Олени й пальцем.
От сю Оленочку й захотілося провідати Марусякові. Іти до Ясенева цілою бандою — таки то було велике ризико. Таже до Устєрік півгодини дороги, хто-небудь чи свідомо, чи несвідомо міг дати знати Гердлічці, зрештою просто луна від вистрілів опришківського баю могла донестися до вуха всесильного мандатора. Але все те лиш прибільшувало гострість усолоди — і леґіники радістю стріли намір Марусяка побаю-вати востаннє, власне, в Ясеневі.