Маруся поглядала на крепкого, жилавого діда, на його міцні чорні від праці руки і гадала собі: який же він був в молодості?
— Виходьте д’мені, їмостечку, на сету ніч7 благовіщене: мемо ворожити вбоє8, — казав Митро і підморгував, підки-вував головою, мовби любаску кликав до себе на ніч. — Зрештою, хто знає... хто знає... Усєко на світі...
На ніч благовіщенську Маруся до діда не пішла, але однаково знала погоду на цілий рік наперед. Річ у тім, що Митро славився умінням відгадувати погоду після приміт благовіщенської ночі, і до нього регулярно щороку зіходилася гуцулія довідуватися: чи сіно дешево пускати, чи худобу, чи плови віщували сєті зорі, а чи верем’є на літню пору, чи сіяти ко-лопні9, а чи лен і т. д. і т. д.
І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зі свідомістю висоти функції говорив:
— А ци у кєму вам10, люде добрі, та ци у памнєть — єк сми тогид11 вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спі-знюйте косінє — най дзелень божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?
— Ає! Ає!.. Говорили-сте, Дмитрику, діждали би-сте.
— А ци то си не справдило?
— От ік у воко, бігме.
— Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собі, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, ґазди? А не взєв-сми відтив ні віхтя сіна!
— о?
— Кобих так здоров! Шо брав звідтив двоє сін, а то — ні віхтя.
Митро слухав те ніби рівнодушно, але зморшки весело фали у нього на лиці. Помовчавши кілько слід, зачинав:
— Ну то тепер іскажу вам, ґазди мої славні, шо й весна буде файна, і сапанє, і по сапаню, і єк колопні брати Не сійте, люде, лену, бо лен дощ полюбляє, а зорі так приповідають, що ладне буде верем’є увес чєс і на трави добре. На Юрія й віл си напасет, не то вівця ци там баран.
— Ой га! А я сіно перетримав. Так було в думці, що навесні багачам дорого му продавати.
Гуцули сміялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нічого — ні сіна, ні маржини. А от ішов. Ішов слухати при-повістей Митрових, хоч йому було цілковито однаково — "ци верем’є буде, ци сльота".
Весна, весна! Приходить!..
Маруся літала по проталих стежечках, весело поплюскую-чи гарними своїми чобітками. Зупиниться на хвильку, набере повні груди гірського чарівного повітря — і мов крила від того виростають! Летіла б до сонця, до вершків гір, до хмар.. 1 серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цілком теплі дні, зійде сніг з усіх зашкалубин і можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там і заспівати.
— Як же ж то гарно, як же ж то мило! — і цілувала дітей, дівчат, весь світ готова би цілувати.
Іде весна! Мати Велика!
От уже скоро-скоро приїде на білім коні свят-лицар Юрій, і люди вітатимуть його. То ще давно-давно, в сивій давнині, урочисто почали обходити цей празник оновлення тіла, праз-ник потомства, празник будучого. Довгою зимою під шкірами сховане тіло відбувало обов’язки, було рабом; тепер — увільняється і буде святкувати. На зиму припадають всі ті моління, клячання, пристосовання душі; весна — празник тіла. Воно велить, воно веде, воно творить.
І все чекає великого Юрія. Як молода дотримує честі до вінця, так все доокола, вся природа чекала приїзду кінного лицаря. І їде він, пишний та годний царевич, в блискучім лудіню сяйливім і здалеку ще кричить: "Мечи ключі, брате Миколо, бо відіб’ю!.."
І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустріч Юрію ключі від світа, а сам тікає у запічок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.
А пишний Юр їде, коником виграває, гострим списом ле-ди пробиває, з гір зиму стручує, просікає копитами стежки-доріжки по убочах. Стрепенуться сонні смереки, киваючи Юрієві назустріч, на привітане, напружиться бучина, березина соком наллється. Широко зітхнуть гори, Черемош запіниться, вийде сонце і довше постоїть над землею. їде! їде Юрій! Ліси косичить, земля правиться, хором могутнім несеться клич:
— Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключі, поверх моря йдучи!..
Частіше зупиняються леґіні з дівками коло перелазів, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягає:
Ой напий си, бідашечко,
До мене горівки, —
Ти не маєш чоловіка,
Я не маю жінки!
А з-за хати, десь з-під оборога, задирикувато відкликається дівочий голос:
Ци я тобі не казала,
Не казали й люде,
Шо з нашого ба й коханя Та нічо не буде?
А легінь лиш усміхнеться собі в усок та йде далі, в сопілоньку вифівкуючи, теплого вечора, темної ніченьки дожидаючи...
От і Юрій!.. Сонця Великого празник предвічний!
З незнаних країв, з-понад мір’я невідомого принесли гуцули честь цьому празникові і, як грань темної ночі, бережуть із покоління в покоління. Повмирали старі боги, нові народилися, — а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому — як зможет ци у силу сонічко добре і днинка продовжит ци май-май — востра кров приливає гуцулові до тіла, і святкують сини природи спільне свято з матір’ю посполу. Зиму — перебувають, літом — набувают ци. Юрій літечкові відчиняє ворота — тож чолом Юрієві!
І маржинка святкує. Весь добуток гуцула в маржині. Без неї гуцул ніщо, а нею — все. Заможність рахується на голови скота або на сіна. Про ґазду кажуть, що він "у двадцятеро сін стоїт" — і це вже повна міра заможності. Зустрівшися, гуцул, по привітанню, питає: "Єк маржинка?" Жебрак простибіг проговорює: "За ваше здоров’є та й за маржинчи-не здоров’є". Півзими жиє відлюдно гуцул у зимарці — бо так на маржину ліпше; півліта жиє відлюдно гуцул у полонині — бо так на маржину ліпше. Тисяча приміт, тисяча за-говорів, чарів, примівок — все то для маржини, ради неї. Як хто хоче допечи кому, то заклинає на маржину; як хто хоче приємність кому сказати — бажає добра маржині: "Аби кож-да вам чинила по двоє, корови та вівці велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си..."
І Юрій, цей поворотний, приворотний празник — весь у ворожінню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечір, коли пеклося й варилося до святої вечері дванадцять страв, брала ґаздиня з усіх мисок по ложці, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрія. Ще на благовіщення ходила ґаздиня до мурашковини і клала туди сіль, булки кавальчик, а відтак свої бовтиці, пацьорки, чепраги і присипала тото все землею аж до Юрія.