І син її вдався у матір. Була се неоговтана, неокресана якась натура. Він ніколи сам не знав, чого він хоче. Заводив нараз ні з того ні з сього бійку з найліпшим своїм побратимом — і тут же підлещувався до ворога; ображався на най-нікчемнішу дурницю, доводячи справу до зброї, — і переносив мовчки тяжкі образи. Завше і в усім якийсь неохарний, завше готовий на якусь брудну екстраваганцію; то блудить очима туди-сюди, то упреться бик биком в одну точку, і сопе, і плюється, і лається.
А коли, траплялося, випивав, то не було біди гіршої від нього. Кидався на людей з сокирою, заводив бійку вже без найменшої причини, от так собі, ні сіло ні впало, і був страшний, поводячи наоколо кров’ю налитими очима.
Товариші не любили його тверезим, а п’яним здебільшого зв’язували. Раніше то били немилосердно, але що ж з того: зіб’ють його на макуху, на шмат закривавленого м’яса, а тільки пустять — кидається з сокирою, стріляє з пістоля.
Завданням його життя було — знайти якусь комору, аби розбагатіти відразу. І коли він був при своїм умі, то тільки й говорив, що про всякі комори, схованки, печери з грошима і т. ін. Знав і точно описував кілька десятків таких комор, але чомусь сам не користав з них.
Скочив сей Бідочуків раз у долини, украв вівцю. Прикєг — на всіх! На товариство, ади.
Всі зраділи, бо давно вже не їли свіжини. Юрчик заходився куховарити і, розрізуючи м’ясо, пересипав його сіллю своїх дотепів і жартів. В бербениці ще позістало троха горів-ки, бриндзі було досить, кулешка вийшла королівська — отже, обід був, ади, єк панцький.
Пообідали файно, попростягалися на черевах шуваром, пішли пообідні розмовоньки.
— Мали-сми мнєсо, мали-сми горівку та ше коби йку молодицю.
— Та би й дівка си здала.
— Хех, сараки, шош ви таке говорите, шо я й не кємую.
Бідочуків сів коло Марусі. Він весь час почував себе ніби
господарем перед гістьми, все припрошував: "Харчуйте, харчуйте, не бійте си. Я ше украду". Тепер от сів коло красави-ці попаді і, як звичайно, поліз за пазуху.
Маруся скрикнула й підскочила мов ужалена.
Дмитро лежав троха осторонь.
— Мой! Лиши! — тільки й крикнув він, а у самого завмерло серце. Що, як не послухає? Що, як він, от як Бідочук, на зло, навкирки присунеться ближче до Марусі? Що тоді?.. Провалити йому голову, се ясно. А потім?
Але на Бідочукового щось найшло. Він відкотився вбік і задрав ноги.
— Та я нічо. Лиш сми хтів си подивити, ци дівка, ци молодиця.
Опришки засміялися. Цей сміх вирятував усе.
Розмова якось перевернулася у другий бік. Мишко Федю-ків сів коло Бідоченятка, обняв його й питав:
— А ти знаєш, єк я троха був твою маму не вдушив?
1 оповідав потім, як він, будучи ще "дизентиром", ховався по лісах, випадково наблудив на хату Бідочі і побачив крізь вікно, що баба сушить гроші коло вогню — запліснівіли були.
— А я собі й погадав: увійду зара’ у хату, бабу вдушу, а гроші заберу. Та відчинив си від вікна троха убік, закашляв — от ік ніби йду та й кау: "Ану-ко, пускайте мене в хату!"
А твоя матір борше поховала гроші та й пускає мене в хату. Та не спостиг я ще сісти, а вна борше викєгає книші, єєшницю з печі та й дає мені їсти: "На-ко, на-ко, харчуй на здоровлічко: зголоднів-єс, сарако, лісами".
Сів я, їм, та й зробило си ми банно. Гадаю собі — єк я ї му душити, йк вона така добра та й дає ми їсти!
— І не душив? — спитав хтось.
— Ні, душив — лиш інакше май.
Зареготали.
. XXV
Сей маленький випадок зробив дуже багато: в перший раз почула Маруся, де вона є і що з нею може тут статися. Коли вона тепер собі уявляла, що Дмитро може кудись піти і лишити її саму між опришками, — їй хотілося кричати зі страху.
А Дмитрові ясно стало, що хлопці залежалися і що доконче треба щось зачинати. Сказав о тім Марусі, але вона й слухати не хотіла.
— Як? Ти підеш? А я де ж буду?
— А ти си лишиш.
— Сама??
— А шо з того? То ненадовго.
Впрочім це Марусяк лиш так говорив: він і сам ясно бачив, що це річ неможлива. Що буде тут робити ця півдівчи-на, півжінка сама серед скель, серед полонин необозримих, по сусідству з непроходимими лісами та диким звіром в них? Може ведмідь вийти. Та що там ведмідь! Серна пробіжить мимо — і то перелякає на смерть.
І Дмитро заходив у голову: що ж, справді, він буде робити з попадею, коли прийдеться йти на рабунок? Але потім надумав.
Згадав про одного знакомого газду в Жаб’ю і рішив лишити Марусю в нього під час походу. Місце було безпечне, досить відлюдне: від зради можна було забезпечитися погрозою.
— Не бій си, не бій си, — поспішився він заспокоїти Марусю, — то я лиш'тобі зажєртував троха. Му лишєти тебе в Жє-б’ю у газди ув онного, прєтеля. Не бій си — то порєнні газди. Вони добрі люде, не бій си.
Але Маруся не могла собі уявити — як се вона сидітиме в чужій хаті і день, і два, і три, а може, й ще більше. І перший раз прийшло їй у голову питання: "Ну, добре, пересиджу — а потім що? Потім вернемося на полонини, добре... А потім що?"
Тут мисль упиралася в стіну, і більше нічого не могла вигадати Маруся. Най вічно буде літо, най ніколи по буде зими, щоб завше можна було сидіти в сім затишнім, милім уже куточку, щоб не приходили пушкарі, не окружали, не починали стріляти.
Зрештою попросту не хотіла о тім думати. Чула півсвідомо, що за стіною сих питань стало і стоїть щось страшне.
Стомилася... Вся була пересичена. В усім тілі чулася якась розламаність, члени були важкі. Лягти б і лежати непорушно, щоб давав хто-небудь ранню каву до ліжка і смачний обід.
І відчула нараз, що вона ж уже кілька тижнів не милася. Поглянула на руки — руки були брудні і потріскалися, по тілу повзали різні звірі, що іноді й півночі не могла заснути, ганяючи.
— Але лиши, Міцько, — крізь сон мурмоче опришок. — Таже то не вуша, блоха. Воно чисте.
Та хоч і було воно чисте, та все ж Маруся заснути не могла. І потім... сей брак мила. Уже півжартома, півсерйозно наказувала опришкам, щоб вони, як підуть на рабунок, то аби розбили такого корчмаря, котрий милом торгує. Пообіцяли.
Уночі опришок підсувався до неї з ласками, але випросилася. Дмитро не настоював, бо теж був перемордований; відвернувшися, скоро захріп. А Маруся довго мліла, взявши коліна в руки, і думала. Власне, не думала, а прислухалася, як в голові перемішується якась каша з обривків гадок. І так сиділа, доки не зморив її сон. Тоді лягла коло опришка, прикрившися ліжником.