Високий плай, крутий, — на Гаджіну. Зелень така буйна, що кінь плутається в травах на битій стежці. Багато чула Маруся про сю Гаджіну, про її буйну цілющу ростинність, про величезні простори, укриті найрізнороднішими травами й цвітами, але те, що побачила тепер, переходило всі оповідання. Казкові рисунки килимів, вікові смереки чорні в тінях, невичерпане багатство всяких ягід, овочів, стручків, і все те червоніє, синіє, зеленіє, жовтіє. Покотитися хочеться, забрати в руки всю ту розкіш і не розставатися з нею.
І Маруся щохвилі зіскакувала з коня, забачивши то надзвичайної величини китицю дзвіночків, то невидані ще нею квітки чисто гірських рослин — біждерева, оделену, росто-пасті, кедрового зілля. Дмитро усовіщував.
— Та не штрикай так раз у раз, Міцько. Таже ти трудже-на шос, та ше й гірше натрудиш си.
— 'А коли ж тут так красно. Я завидую вам, опришкам, що ви завше жиєте у такій красоті. Не диво, що в сих розкошах можуть виростати такі молодці, як ти. Дай же я тебе поцілую за се.
— Гей, нема чєсу, нема чєсу, — жартома відбивався опришок, відхиляючися убік. Маруся простягала до нього губи, він відбігав, сміючися, вона за ним.
— Аяй-яй! Соромив би си від чєліді утікати. А ще опришок си називає! — і сміялася, аж цвіти дзвеніли.
Відтак падала на розкішний килим трав і качалася в нім, як німфа. Простягала руки, купаючи їх в сонячних променях, зскакувала, ставала на коліна, мов молилася, в якімось захопленню неземнім, в якімось переповненню.
— Укікай, укікай, Марічко! Гонють ци за нами! — нараз починав кричати опришок.
— Ну, то що? Нехай. Нехай ловлять — аби разом. Нехай вішають — аби на однім шнурі.
— Урвет си. Та я ше не хочу си вішєти сегонне.
— І я не хочу. Лови-и!
Кинулася бігти плаєм, легко перескакуючи з каменя на камінь. Десь скочила убік, сховалася за смереку, притаїлася. А коли Дмитро підійшов до того місця, кинулася йому назустріч із криком.
— У-у-у! Вовк іде.
Опришок хапав її в обійми; виховзувалася, мов змійка, бігла, опришок за нею. Почалося польованє. Як тисячу літ тому.
З реготом і вискотінням Маруся, мов метелик, робила найнесподіваніші повороти і збивала тим з толку опришка. Дмитро, не дивлячись на те, що робив кроки по сєжневі, в жаден спосіб не міг її піймати. От схопить уже, гагакнувши, але вона, мов угор, вислизне з-поміж пальців і знов пурхає між цвітами, пташком взлітає на великий камінь, шурхаєть-ся вниз. Ледве доторкнувшися вершків трави, знову в’ється, знову блискотить і регоче, регоче.
— А таки не зловиш!.. А таки не зловиш.
— А встид ми буде, йк не йму!
І, напружившися, скакав, мов олень-рогач, гнав уперто, з дикою первобутною силою, — і під натиском сеї сили, упала Маруся на траву, регочучи й задихаючися. Опришок повалився на землю коло неї і цілував, цілував, нахабно, по-розбійницькому. ..
Відограли-згадали давні, давньовічні лови. І їх солодкість взяли, і торжество покорення, і покірності...
А потім, відпочиваючи, говорили о чімось. От так, аби говорити. І любовно стежили, як ворушаться губи, як над головами високо-високо проповзає срібна хмарка і сипле діамантами, осліплюючи очі.
Кінь, зриваючи зубом вершки трав, підійшов до них і дивився, пережовуючи. Пахло міцно рослинними оліями й соками і збирало на сон...
З чистою усмішкою на устах тихо задрімала Маруся, беззвучно відцихаючи. Повисла на руці у опришка. А він, роз-м’ячений любов’ю і теплом, тримав руку все в однім положенню. Аж заніміла.
— Най їх дідько бере. Повісят — повісят.
XXII
Опришки стрінули Марусяка, як князя, а Марусю, як княгиню. Зчинили таке гейканє з пістолів, що аж ясні полонини димами вкрили. Чомусь раділи усі страшенно.
На обід посідали за величезним, найбільшим каменем. Варили якесь м’ясо, вибираючи шерсть пальцьома, краяли буджениці грубими букатами, ковбаси тверді, як патики; розкладали на листах будзи, бриндзю, бануш колотили — словом, справили таке сєто, що хуч би й на храм.
Переголодніла Маруся їла, як ніколи. Все їй здавалося надзвичайно смачним, опришки так ґречно припрошували, мов які шляхтичі. А як поводила очима доокола — дух захоплювало.
Синь, синь і синь... верхи, верхи, верхи, мов застиглі блакитні хвилі, а по них ходять зблукані тіні хмар. Далека Говерла півприкрилася прозрочис^им серпанком і задумалася. Шпиці пописалися ребрами, яскраво відсвічуючи на сонці; а там розлігся масивний Піп Іван, мов мертвий колосальний звір задубів.
А тут, коло каменя, — буйний свавільний квітник барвисто вбраних людей. Червоні яскраво сардаки, узорчисті химерні киптарі, ремені, биті спижем, крисані, блєховані в білих, синіх, зелених перах, готурах, павичах, з блискотками й дармовисами, пістолі й кріси, кинені в шувар. А троха осторонь позмітувані терхи лежать купою, пасуться коні; веселі вигуки над вогнищами, розкотистий регіт, а над усею тою дивною в фарбах і комбінаціях картиною, рядом із сонцем, в безмірній вишині парить орел, і зрідка долітає звідтам, з небесних просторів, спокійний клекіт.
Мов у казці!.. Очі протерти хочеться — чи дійсність це, чи фантастичний сон. Але то не сон. От міцною рукою давить за стан опришок, а другою підносить чарку з горілкою до губ.
— Але ж пий, Міцько, то солодке.
Відбивалася руками.
— Не хочу, не хочу, не хочу! Я ніколи не п’ю! Я зроду не пила.
— Шо з того, шо-с не пила. Ти зроду і в полонині не була, а тепер си знайшла. Пий!.. То наше житє таке — прото леґінське!
І перехилював за стан навзнак, лляв смердючий напій у зуби. Опікало вуста, язик, задихалася Маруся, але мусила проковтнути.
Під голосний регіт усіх опришків сиділа потім кілька хвиль остовпівши, роззявивши рота і вилупивши очі, без дихання.
— Ади-ади-ади! Ік струг!
— Тепер їй дулю ссукай та під самий ніс — не ме вид іти.
— Ти заїж, Міцько,— заїж. Маєш ковбасу, — і совали їй в розтопирені пальці чорну, як обгорілий патик, ковбасу, буджену ще, може, п’ять літ тому. Рубали сокирою на ковбчику.
І довго не могли заспокоїтися — так уже їм смішно було з Марусиного пиття. То один, то другий все щось пригадає, приліпить.
— Диви си, шо то є, — дєрлєнка панцька. А наша челідь дме горівку й не закривит ци.
— Ика си вдасть — ше ліпше від леґіня.