"...Тихонюк... Юрко... сватання... Катерина..." — і мов поліном хто у груди двигонув.
Як то не дивно, але мало думалося Марусякові про Катерину в касарні. Думалося, правда, але лиш часами, і то якось неясно, туманово, наче з вічним прислів’ям: "Чекай, чекай — от відбудемо головне, а тоді вже..."
І от лиш тепер, на Стебнянських верхах, в першім шепоті наступаючої ночі заворушилися думи, як змії. Що ж то там робиться? Що з Катериною, де вона? Чи жиє, чи любить, чи чекає?.. Йому здавалося, що вічність уже ціла минула з того часу, як виволокли його з села. Чого-чого не могло статися за такий час.
Став серед лісу. Обдумати хотілося. Але нема часу, нема часу. Треба гнати, гнати, гнати.
— Потім, потім... От уже нехай дома... От уже скоро.
Вибіг на царинку. Мов посвітлішало.
Он як Стебни розгляглися по Волоськім боці. Ще трохи пробічи — і наш бік буде видко добре.
Ондечки шинк — його звідусюди видко добре. А он там... за гніздом верб... лиш побойку троха видко... наша хата... Наша хата!
Серце билося. Схопився рукою за груди.
Летів би!.. На крилах би летів, але — не вільно... Ще не ніч. Ще лиш вечір. Уночі смієш лиш підходити до рідної хати. Коли люди поснуть, коли загаснуть всі огні — тоді лиш будеш серед тьми підкрадатися, як злодій, до віконечка і, зашкработівши злегенька, чекати...
Чекати й слухати, як дєдя з ненев мут шепотітися за вікном... як дєдя ме шукати напотемки пістоля... загримить ненароком стручена з лави бартка... Бо хто би нічми си добував, єк не опришки?
Опришки...
Занило, застогнало серце Марусякові... Таже й він тепер опришок!.. "Чорний хлопець!.." І його ж доля віднині — все життя от так ґрунями бігати, від погоней вічних ховатися, нічки не переспати, днини не мати супокійної. І не бути йому вже ґаздою ніколи, не зариче маржинка д’нему, не поклоняться вівчєрі-наймити в полонинці.
Щемить, смокче в грудях. Вік вічний ганяти от так, як сьогодні, вовком висолопленим, не мати кутка, не знати щирої приязні і любові щирої, все купувати за страх та за гроші — ой, важко...
Марусяк сів на колоду і звісив свою буйну голівоньку...
Як жити, що то за життя його буде тепер — невідомо. Щось жорстоке впхало'ся, розбило, розтрощило, знівечило, розметало по морській хвилі, по вітру польовому — і стоїть тепер безоким стоголовим чудовищем, стежить костистими лаба-ми, оскалює зуби.
І куди не поткнешся — всюди гостро, немилосердно. І ло-. мить руки Марусяк.
— Кому ж?.. Кому завдєчити маю? Хто ж мій воріг кєжкий?..
Стогнав...
Здавалося йому, що якби знайшов ворога і відомстив, скупав руки у ворожій крові, — все минуло би ся, було би по-старому. Розлетяться, як дим, навіяні чари, пересниться страшний сон, життя потече тихим своїм руслом.
І шукав думкою своїх ворогів, перебирав у голові, рахував — і не міг знайти. Не було їх.
Ніч насувалася. Зарикали корови в селі, заблеяли вівці; то там, то там затеплювався ласкавий вогник у хаті, побої оповилися димочками. Мир і спокій стелилися селом, спускаю-чися з гір в невидимих колісницях. Волоські Стебни були троха ніби світліші — бо вони до сонця більше; на нашім боці то таки вже цілком темно.
Марусякові ніби захотілося їсти. Витяг кавалок засушеного хліба і гриз. Розмочити б...
Оглянувся за чуркалом, прислухався — чи не журчить де, але не було чути. Шукати не хотілося; зрештою пригадав, що й нема тут чуркала поблизу.
В усім тілі розгніздилася якась всемогутня втома. Ось коли почув, що зробив, власне кажучи, те, чого не в силі був би витримати ніхто, окрім гуцула. Щось притискало кожний член до землі. Так би й розтягнувся кілько довгий і лежав би вічність.
Але Марусяк не міг. Треба бути обережним.
Сидів на камені. Ранена нога одноманітно щеміла. Ласкавий тихий вітрець подув передсонно, приголубив і заплутався десь у гілках, повис... Сам не помітив, як заснув Марусяк.
Прокинувся — мовби хто в бік коцнув. Одразу скочив, прислухався — чи не тріщить де ломаджє, чи не підкрадається ворог?:.
Але все було тихо доокола, замовкло... Була вже ніч, і вмерли звуки. Неясною лентою вився далеко Білий Черемош, у важкім мовчанню дрімав величезний ліс.
— Пора! — сам собі сказав Марусяк. Пересмикнув плечима від холоду і, вглядаючися, мов ножами прорізуючи тьму, тихо поховзнувся вниз...
Довгою, не знати якою довгою, здалася дорога — наче сто літ нею йшов. А бігав же колись на цес ґрунь за пару хвиль.
Серце то билося, то завмирало. Весь час готовився до всяких можливих несподіванок. Якби брехнула котюжка в сю хвилю — не знати би що зробив. Або кинув би ся тікати, або...
Кожний крок тут знайомий, кожне деревце: мов учора тут був. Он ялиця: ростуть дві з одного кореня. Одну скєв дєдя, а друга стоїть. І вийшов так, от їк би сідець: на зрубану сісти, а до другої спиною притулитися... А в ній дірки.’Се він, Марусяк, вертів: заворітниці всуваються. І гною все мокрого там повно, під тими смереками: вже й каміння намітував і землі, а каміне потоне туда, от ік у безодню йку, та й знов.
Знайомий запах, знайомі колоди... Ще цілі. А от і нові ковбки лежать на подвір’ю: певно, сеї зими дєдя прикєг із лісу. Знаю й відкив.
Котюги не тримали. Тихо, як злодій, відчинив ворітця і скривився, мов від болю, коли вони зарипіли троха. Підійшов до вікна... Серце так билося, що, мабуть, чути було його в хаті.
Підняв руку, щоби застукати — рука дрижала... І несміло стукнув тричі в шибку, а сам притулився збоку до стіни.
І чув шепіт в хаті, чув, як скрипнули хатєні двері. Чийсь голос шепотів коло сінешніх:
— Хто там?
— Я... — сам дивуючися своєму голосові, сказав Марусяк.
Але пізнала! Неня пізнала!..
Відчинила двері — і упала синові на груди. Зозулицею заголосила.
Коли минув перший, чад перших привітань і грізна дійсність безжалісно заглянула в очі, — наче каменем одразу всіх привалило. Відобрало і радість, і слова, лиш сліз не відобрало. Змішалися сльози стрічі зі сльозами розлуки.
97
4 Камінна душа
— Шо ж меш діяти тепер? — питався дєдя, а сам, ой добре знав, що син ме діяти. — Хтів-сми викупити тебе з воська, та не мож було. А вже з дизентирів так не знаю, єк і викуплювати...
— Немає мені викупу, дєдю... В опришки тра йти.