— На добрім келтунку май відживит си.
— Ой ні! Не поможе вже їй жаден келтунок.
Баби, а найбільше ті, у котрих дівки коси заплітають, вважали то все за роботу нечистої сили. Та хіба ж і не дивно? Міг узяти Юріштан кого хотів за жінку, дитину найбільшого ґазди, з полонинами, з худобою, з грошима — а він, дивіться, люди добрі, злакомився на чисту посудину.
— Не без дідчої тут охоти.
— А шо ви гадаєте, кумочко?... Таже, варе, тоті Місівчу-ки... вони такі!.. Я ше памнєтаю, єк стара Місівчучка, ніби оцего Мафтея мама, градові хмари відвертала, — аби я так здорова, шо не брешу.
І тільки дівчата-подруги жалували.
— "Кого любила — того хибила..."
— Ой не мед та ше й не солодкий буде їй у тих у гараздах, запали би си.
Шкода травки та й муравки Тому облогові, —
Шкода тої молодиці Тому ворогові.
Шкода її, молодої,
Шкода її зросту:
Прийдет ци їй ба й втопити З високого мосту.
А старости тим часом пішли. Як перший раз ходили, то мало хто о тім і знав, а тепер — все село говорило, розгадувало. Але двох думок не могло бути: усі знали, що як таке щісь-кє22 голій дівці си трафєє, то вхопит ци за молодого обіруч.
І не помилилися. На цей раз старости заміняли хліб, вернули, перев’язані рушниками, — Катерина Місінчукова віддавала си!
Юріштан о віно не дбав, ще й тестеві дав, аби було з чим доньку вирядити. А весілє так уже й зовсім ціле перебрав на себе. Та вже ж і накупив усєчіни, уже ж і приготовився, так де він того тільки й брав усього! Я сказав би, що хоч і панові якому найпершому, то не було би встид таке весілє, ає!
Але хоч і багато було горівки, і медів, і їди, й музики, — та невеселе було весілєчко. Молода весь час сиділа мов з хреста знята, ні до кого й словом не обізвалася. Казав дехто, що вона удає, але занадто вже ясно було, що так удавати трудно.
Убрана була — як цариця. Вже такого повимудровував Юрішко, вже такого понавозив із Кутів ба й з самої Коломиї, що у Стебнях і не виділи такого. Очей си ловило! Сяла вся, як сонце, а в очах світилася незцілима мука.
Гадали було дівки зрушити її, до сліз довести, щоб заплакала. Бо тогди май легше на серці буває — ади, єк відкєгне. І співали тужливо, жалібно виводили — самі плакали:
Ой чіму ти, зозулечко,
У лісі не куїш?
Ци ти, може, зозулечко,
Кєжку зимку чуїш?
Ой чіму ж ти, Катеринко,
Так гірко сумуїш, —
Певно, собі, Катеринко,
Злу долю віщуїш?..
Єк яблінка у садочку тота зелененька.
А яблінка не яблінка — зелена трепітка, —
Так дівочка ізмарніла, що лиш ї крихітка.
А мачуха не втерпіла, щоб і тут не вшкробнути, і шепотіла на вухо сусідці:
— Та то вна зі страхий попісніла, шо не справедливов дівков.
І Юр не був веселий, але надрабляв грізною міною. Чомусь був певен, що все минеться-перейдеться; вірив, що покорить собі й цю дівчину, як покорив свою долю; і ця кра-савиця поклониться йому своєю любов’ю, як кланяються от усі оці люди. І бажалося йому тепер лише одного: щоб усе це гарканє, та пияцтво, та дупотінє скінчилися вже нарешті, та взяв би він сю дорогу свою теркілу д’хаті, міцно двері притулив від заздрого людського ока і почав би нове житє. Оточив би молоду жінку достатком, гараздами і добивав би ся любові. Не купленої, дійсної.
Настали проводини. Узяв старий Мафтей деревце доньчине, а мачуха Юркове, почалося цілування перед виходом — це ж молода навік лишає батькову хату!
Прошибла смиренна, скоро обтерта сльоза бідного Маф-тея. Серце краялося на одну думку, що не дав доньці радості у своїм дому, що наплакалося, набідилося біднеє сиротяточко. А тут іще дівки прокляті. Мов ножем начетверо ріжуть.
Ой не плач-ко, ти мій лєльку,
Не плач же за мною —
Не усе я забираю,
Мій лєльку, з собою.
Лишєю круглесенькі Слідочки по двору,
Ше й лишєю дрібнесенькі Сльозоньки по столу...
Аж стіни ревнули плачем. Баби заводили, як по мерлому. Жєль усіх потис.
Глянули на молоду... А вона стоїть... очі вирячилися, рот перекосився, чорний... Учепилася за стіл, що аж пальці задубіли, і от-от повалиться.
Кинулися до неї — але гляба від стола відорвати. Мов цвєками прибила си. 1 хилиться... хилиться... хилиться...
...Бухнула з рота червона, як калина, кров. Кричащим потоком заливала стіл і все, що на ньому...
Піднявся галас, метушня. Ніхто не знав, що робити.
Підхопили Катерину, понесли до комори, роздягли. Дехто в замішанні починав уже був прокрадатися до дверей: "Бог з ним, із весілєм цим..." — але тут Юрішко крикнув. Та так крикнув, що аж шиби задзвеніли:
— А прошу милих гостей не кікати, бо весілє ме йти своїм порєдком.
Ніхто не посмів не послухатися.
І дійсно — пішло весілє своїм порєдком. Яко-тако висадили молоду на коня. Хилялася, їдучи, зі сторони в сторону, мов колосочок самітний на скошеній ниві, але якось заїхали до хати молодого.
Старий Тихонюк, чомусь гордий без міри, почєстунок робив чистим медом зі шпіритусом, і поволі, поволі весільний чад почав заповняти хату. Уступала у люди охота! Хотілося радості, хотілося співати і збереженим пієтично давнім співом пов’язатися нерозплітним вузлом із тими, хто творив перед віками цю пісню, хто велів так гучно шанувати таїнство єднання, вити оці деревця, сипати пшеницею, зачаровуватися символами надій. Предка шанувати хотілося, не лиш потомка.
І все, що свобідне, і все, що широке, проявитись бажало. В сильнім русі, в дикім крику, в заволодіванню й побіді. А тому — данцювали так, що єми у долівці вибивали, з тіла шішна-цєтий піт іллєв; дівок шарпали — аж кожухи тріскали; гукали — аж у череві боліло й стіни си розсідали, а вже що з пістолів гевкали!.. Мабуть, в Чорногорі всі орли полякалися й літали чорною хмарою, не знаючи причини своєї тривоги.
Вимодовували усєке. Баби, як кобилиці, дупотіли ногами й такі співаночки ховзкі вигукували, що сало капало. 1 реготали при тім широким, зовучим реготом, вискотіли високо й тонко. А від того реготу й вискотіння, від тупоту ніг, від близькості розпалених тіл — кров вогнем розливалася, бажання рвалися на волю.
Непомітно виходили за хату. Короткі шепти, обійма моц-ні, давучі поцілунки. Скакали потім через воринє, вломлюю-чися в кущі, і безумствували, скрипіли зубами, а потім, вдоволившися, шепотіли кілька хвиль і тоді лиш помічали, що хтось іще шепочеться за сусіднім кущем.