— Ой, не буде того, не буде.
— А чіму не буде? Ци ти міні не ймеш віри? А ци я брехун перед тобов? А ци я багато тобі набрехав? Ану, скажи.
Не годен був порозуміти. Зрештою, вона й сама себе не розуміла. Щось кричало, щось переривалося у неї в душі, якесь залізо краяло їй душу надесятеро і скреготало там: "Не буде того, не буде... нічого не буде", але звідки то, чому — не могла би відповісти.
А Дмитро в той самий день, не чекаючи, нім дєдя передуріє, з розмаху ляпнув, що бере за жінку Катерину.
Батько в першу хвилю удавав, що не розуміє.
— Катерину? Йку Катерину? Ци їх у тебе мало?
Хлопець бачив, що дєдя грає кумедію, і мовчав.
— Може, Місівчукову?
— Ає.
Старий Марусяк нічого не сказав, лиш лице його почало наливатися кров’ю. Відтак устав, глянув на сина, потім на образ, перехрестився і сказав:
— От ік я на цес образ си переірстив — не меш тої дівки брати, бо сми не на калаї свої маєтки збивав.
А Дмитро теж скочив і теж перехрестився на образ.
— А я вам іскажу, шо йк я переірстив си на цес на образ, так візьму Катерину за себе, хоч би тут не знати шо. І ні грошей ваших не хочу, ні маржини.
— І-га! Такої співаєш?
— Йкої вмію.
— Мемо видіти, чий чорт старший.
— А мемо.
От з того часу й почалася між батьком і сином боротьба. Мовчазна, без слів, але завзята.
А тим часом Катерина принесла ще одну злу вістку. Прийшла раз перелякана, вся дрижить.
— Шо з тобов, Катеринко ма солодка? Била? Знов била?.. Ой!.. Най же б’єт!.. Най же б’єт... — І рубав барткою камінь, що аж іскри летіли.
Розповіла, що були свати сьогодні. Дмитро аж похолов.
— Хто?.. Від кого?
— Від Юри.
— Від Юри? Від Павличчука?.. Від Тихонюкового?
Катерина лиш кивнула головов.
— Ой га!.. А то шо си му стало?
Дивувався Дмитро, великим дивом дивувався.
Бо то був собі Михайло Павличчук Тихонюк знов у тих же таки Стебнях. Не був він як кожний гуцул: поля не мав, маржини не тримав, а зробив собі буду коло дороги та брав горівку наборг, та й тим торгував.
Не йшло му то так дуже добре, але йкось жив. Жив, та діти прєтав, та й напрєтав їх небагато, лиш дванаціт. А між тими дванадцятьма був один, Юра звався.
І єкийсь тот Юра... от не знати, йкий си вдав. Таке було понуре йкесь, не гляне, не заговорить. 1 не любили того Юра ні дівки, ні леґіні-товариші, та й він якось від усіх бокував. Вибрав собі службу коло панів та й там коло них усе пробував — у Кутах, чи що; мало й д’хаті навідувався.
І що, і як, і коли, і де впала йому в око Катерина, — не знати, а лиш прийшов він раз до батька та й казав слати сватів до Місівчука. Батько післав.
Мачуха, лакома якнайборше випхати пасербицю з хати, обома руками ухопилася за хліб, нашурхала свого чоловіка, дали згоду, післали за дівкою, але — щось уступило в дівчи-нишє. Затялася, та й затялася, та й затялася і, хоч ти її по букаті рубай, шаламкотить одно: не хочу й не піду, ріжте мене по кавальчикові.
їх, як не вхопить мачуха поліно, як не кинеться таки при сватах на дівчину, та вже ледве-ледве відборонили. Аж пінилася та кричала:
— Але чкай же, чкай, невірної доби дитина, дідько б у ті ожив! Від моїх рук не втечеш!.. Ше тобі вогко стане від моїх рук. Пустіть ня — най роздеру на шмате, аби й світу божого не паскудила.
Ледве годні були втримати люди — так розстобісилася.
Пішло пекло у Місівчуковій хаті. Що й давніше не мед був, а тепер і овшім. їла пощом, гризла по ниточці на годину. Змарніло, зісохло бідне дівчатко — як лиш ходила. Дмитро аж кричав:
— Та я ї вб’ю!.. Та я різати буду й душі надслухати! — але Катерина тамувала всі його пориви одним поглядом.
— Лиши... Може, вно ше перейдет ікос... може, вно шо си перемінит... — але сама не вірила в яку-небудь переміну.
Чорними ночами на твердому ліжку сідала, простягала руки у тьму і синіми губами шепотіла: "Брав би мене... брав би мене... най си не караю... Бери мене в колоп’єну хату, бери мене на голу біду — буде біда тота шєстем для мене... Лиш бери... бери борше... борше..."
Так говорила вночі. А приходив день терпіння, наставала коротка хвиля побачення — і затискалися уста, не могла сказати, язик не повертався.
А Юра тим часом не дармував.
Прийшов чоловік із Кутів до старого Тихонюка: просить син батька прийти на розмову.
— Овва! Не син до мене, а я д’синові. Чіму ж сам він не прийшов? Адже так люде йкос говорили, ніби я старший ви’ него трохи, ци єк.
Післанець здвигав раменами — не знаю, мовляв, наше діло збоку. Та й звідки йому було знати, що Юра попросту боїться показатися в Стебнях; якби ймив Дмитро, то хіба би вже не з патокою було.
Нема що робити, іде старий Тихонюк до Кутів. Була бесіда в батька з сином.
— Дедику, — починав син просто згори. — Маєте довгів поверх голови, а платити не маєте й не будете мати чим.
Старий ображався.
— То вже моя річ. Відкив ти можеш знати?
— Я вже знаю. Знаю, шо єк схотє коршмарі притиснути, то лиш луснете, єк воша на гребінці. Ше вни май трошка чкають, але витак — короткий вам буде бай.
Старий Тихонюк засопів носом. Він і сам добре бачив, що йому не йдеться якось із тими інтересами: таки гуцул не до того. А синок дивиться, як завше, у землю та править своє:
— А я маю гроші запрацьовані та й ваших коршмарів знаю: мої пани з ними шош мають та й, ади, могли би... або туда, або сюда...
Шкребтав старий Михайло в потилиці. Виходило ніби так, що він у сина в руках.
— Ну, та й шо ж я маю робити?
— Допоможіт мені, а я вам допоможу. Єк ізробите ви на моє, то я вам гет усі довги плачу.
— Ой га?
— Геть цалком, кобих так здоров’є мав.
— Ну... добре... Що ж ти, варе, від мене хочеш?
Юра пройшовся хатою, заглянув у вікно. Помовчав.
— Зробіт так, аби Дмитро Марусєків до війська пішов.
Михайло лиш видивився.
— Ігі на тебе! А то шо тобі в тім?
— То вже моя в тім голова.
Старий не міг вийти з дива. І лиш згодом-згодом, важко перевертаючи гадками, мов колесами млиновими, почав догадуватися, що дівкою тут пахне. Катерина... Сватання... Ага! Зрозумів.
Хотів дещо випитати, але з сином то було трудніше.
— Ви, дєдю, маєте робити своє, а я своє. Хочіте — плачу ваші довги, не хочете — викручуйте си самі.
— Та де я сам годен? Я сам не годен. Не мав би від синів помочі шукати, — закидав гачок старий.