Серед гостей старшої генерації йдуть поважні розмови на сучасні теми, про останні новинки, а втім, очевидно, найбільше про послідні виступи нового молодого отамана опришків Марусяка.
Звідки він узявся, цей метеор на галицькім небозводі, — ніхто якось докладно не знав, але про його безумно смілі і в такій же степені щасливі напади вже ходили цілі легенди. Ще так недавно появився він в ролі отамана опришківської ров-ти, але встиг уже здобути собі славу найпершого ватажка.
Появлявся цілковито несподівано серед переповненого народом ринку, починав пекельну стрілянину і наводив паніку на всіх; грабував, палив, забирав здобич — і щезав одразу, мов у воду падав, для того, щоби вирнути десь на другім боці гір і, зірвавши голову якомусь біреву угорському, знова щезнути безслідно. Всі мандатори з ніг збивалися, ганяючи-ся за ним ґрунями; от-от, здавалося, тримають вже в руках,
а він виховзне, мов в’юн, і під носом властей позволяє собі такі авантюри, що панове мандатори волосся на собі рівуть.
Ті, кому довелося його бачити, оповідали, що Марусяк був просто красавець, отже, не дивно, що мав успіх серед представниць прекрасного полу, і дуже можливо, що всі його оті незрозумілі появляння та щезання залежали в певній своїй часті від тих успіхів.
От навіть тут, на яворівськім храму, коли зайшла річ про Марусяка, молоді попаді почали шушукатися між собою, і якби хто з попів довідався про зміст отих сповідей, було би, може, не одній попаді кепсько.
Господар казав, що вони тут, в Яворові, опришків не бояться.
— Чому так, отче добродію?
— Бо у нас випадок тут був такий, що з того часу не хо-тять опришки сюди приходити.
— Який випадок? Коли? Де?
— Коли — сего вже не можу вам сказати докладно, але був. Раз прийшло до нас сюди на Яворів на толоки дванадцять опришків. Посідали, витягли бербеницю горівки, ладяться пити — а заїдати нема чим. Дивляться — іде один наш-таки, яворівський, ґазда: "Мой! Сда йди!" Той підійшов ні живий ні мертвий — боїться. Та й хто би не злякався — дванадцятеро хлопів, як дубів.
Велять йому опришки, тому ґазді, принести харчів на дванадцять душ... "Але дивись, кажуть, не дуже хавки розтвирай,
бо може бути біда. Неси мовчучи — спокійніше на тебе буде".
Пішов той хлоп за харчами. Що було лиш у хаті, — все позабирав. Приніс, почали опришки пити-гуляти, баювати. І самі п’ють, і хлопові дають, але він все відмовляється, не хоче. Ну, не хоче, то й не хоче — як собі хоче. Будемо пити самі.
Та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та й п’ють, та допилися до того, що де хто був, там упав, там і спав. Порозкидалися по толоці, гей колодє.
Бачить хлоп, що твердо вснули опришки, взяли його думки. Бо він видів, як леґіні пересипали золото в бордюгах, а потім, кладучися спати, положив кождий собі свій бордюг під голови.
Взяла заздрість хлопа на тоті гроші, і рішився він на велике діло: ухопив сокиру й повідрубував усім опришкам голови. Так-таки усім дванадцятьом. Потім забрав усі дванадцять бордюгів, поховав між каміння, а сам пішов до мандатора і замельдував, що от я, такий-то й такий-то, замордував на лворівських толоках дванадцять опришків — прошу мені за тото нагороду. Та ще й нагороду дістав, не гадайте собі — от який був митець.
От з того часу оминають нас опришки, бо тут, у Яворові, нещасливе місце для них. Всюда б’ють, всюда розбивають, а сюда бояться йти.
Але не встиг єгомость закінчити фрази, як сталося щось цілком несподіване. Надворі почувся шум, ґвалт, якісь крики, потім розітнувся вистріл. До покою влетіла якась дівка, кричачи: "Опришки!.. Опришки!.. Чорні хлопці!", а вслід за нею, нагинаючися в низеньких дверях, один за одним, один за одним почали входити високі, рослі молодці. Стали під стінами, мов дуби, і чекали.
В першу хвилю всі гості окам’яніли. Відтак женщини почали плакати, мужчини стовпилися, мов гуси, і зі страху не знали, що почати. В хаті, і без того не дуже просторій, стало зовсім тісно. Опришки стояли мовчки, очевидно, чогось чи на когось чекали.
Ждати довелося недовго. За якусь,хвильку до хати сміло, свобідно увійшов... той леґінь, о котрім дні і ночі марила Маруся...
Троха не крикнула!
Леґінь увійшов* зняв крисаню, поклонився.
— Єк днювали, їгомостику?
Але ніхто не обізвався й звуком. Ніхто не поворухнувся.
— Єк вам си храмує? — казав далі опришок. — А чо ж, їгомостику, нас, леґіників, не покликали-сте на храм? Виджу доста гостей наскликали-сте, — і опришок повів очима по хаті. Погляд його упав на Марусю... На хвильку щось блиснуло в очах, але опришок здержався.
Маруся помітила сей бистрольотниий погляд, і серце її забилося частіше.
ТШ часом першою прийшла до себе господиня дому. Низько кланяючися, підійшла вона до отамана.
— Пане юнацій!.. Хіба ми вам що злого зробили? Хіба ви вщ нас яку кривду виділи? Пощо ж ви нас так налякали, і гостей наших, і от дітей?
— А котру ж то я вам кривду роб’ю? Що сми на храм ід вам прийшов, так тото за кривду собі маєте?
— Борони боже! Се честь нам, велика честь. Ми б і самі вас просили, лиш не знали, де шукати вас, куда вість давати.
Опришок розреготався.
— Файно сте, їмостечку, сказали, таки нема шо. Але не бійте си, нічо вам си не стане. Єк сми прийшов, так піду, лиш окуп візьму, бо то не є честь — отаманові з порожніми руками відходити.
— Та якого би-сте окупу хотіли, пане ватажку? Люде ми небагаті, самі сте знаєте попівські гаразди.
— А я хочу окупу. Та ще й не простого — І як спочатку, бачачи, що опришок сміється, всі зітхнули вільніше, так тепер засумували: Марусяк звик брати добрі окупи.
А опришок стоїть, підпершися у боки, і згори поглядає на всіх. Дійсно був красень. Сила тремтючим потоком переливалася в жилах, била ключем. Весь у червонім, тримаючи в руках життя і смерть усіх присутніх, він стояв, мовби який бог-громовержець, що злетів з недоступних гір, — і чув це, чув свою міць, свою власть над душами цих людей.
— Ой, беру я окуп, беру не малічкий! — поволі цідив опришок, поблискуючи зубами. — Грошима не хочу, фантєм не хочу, лиш хочу...
Опришок зупинився. Приємно йому було тримати усіх в напруженні. Завмерли всі... Ану ж чийого життя захоче?