— Ей ти, нетленна божко! Іди собі надвір — вже тобі тут не вольно бути ані раз.
А відтак здіймала з себе пояс і перев’язувала грєди у куті, над ложем супружеським.
— Не зав’єзую грєди, але себе в’єжу з ґаздов, аби-смо жили, їк дотепер. Та шоби він не міг другій дати, а друга йому, аби лиш зо мнов і жив, і ґаздував, і не дав си нікому ані пе-ремовити, ані переговорити, та й нас аби ніхто не розірвав, як цесі грєди з цим поєсом ніхто не розірвав.
Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч і був то солідний ґазда і ніби не заходив собі ні з ким, тримався своєї Ан-ниці, але — все ліпше, як безпечніше. Бо то біда не по камінню ходить, а по людях, щезла би.
Наступала тривожна хвиля — витягати паски.
Перехрестившися разів, може, сто і штиринаціть, посягла Анниця у піч і тремтячими руками витягла першу паску.
Все, що було живого у хаті, навіть кітка, сунуло до припічка. А на нім — дишачи теплом в усі боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!
Є що показати на столі, є чим перед людьми похвалитися, є про що говорити цілий тиждень. Уже зарані уявляла со
бі Анниця Одокійчине лице — як вона увійде до хати і насамперед зиркне на паску.
— Ой, у тебе, Анничко, паска нівроку. А в мене шош се-го літа не так...
А у неї так щогид14. Бо одно — не вміє, а друге — нехар-на, а коло того тра охайності.
І, зложивши руки напереді; скромненько вимовить Анниця:
— Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, — а в самої аж рот до вух хоче си розкєгнути.
Повитягала менші паски, повитягала перепічки. Трошки потривожилася була, як тягла паскєвник: натикано в нім глухим кінцем яєць стільки, скільки є душ у хаті. Та котре яйце трісне, — та душа має вмирати сего року.
На щастя, усе було ціле. Словом, не знала вже Анниця, як і радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив — віддала б. Та що! Навіть Штефан, завше суворий і мовчазливий, мов посвітлішав і, задоволений, сидів на лаві. Хотів курити, але жінка не звеліла: каже, що не вільно. Ну, як не вільно, то й не цільно.
Пішла винесла дорінник із комори. Е — то не простий дорінничок був! Брат Анничин, що у Космачі сидить, кан-цер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорінником сидів був щось місяців чотири — але ж бо й виробив! Хоч би королівна сама несла паску до церкви у сім дорінничку, то би си не повстидала! То вже ті був вицвєкований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анниці за цес паскєвник, але де!
Тепер почала його опоряджувати. На сам спід дору поклала хліба, худоб’єної паски, сира букату, ковбасу, ракву з маслом, солонину, яйця, а між ними сире одно — бо то проти згаги добре. Флєшу з тов водов, що яйця си варили, — від очей помагає; збоку натикала хріну з косицями, часнику і всього-всього, що треба.
А опорядивши паскєвник, поклала його в одно вухо бе-саг, а в друге — першу паску, перепічки, свічки, кусні, солонини, буджениці. Штефан важив тото на руці, довго похитуючи, з серйозним лицем; Анниця запитливо дивилася.
— Шош... от ік цесе переважує.
— Йке?
— А з дорінником. Тра шош докласти. І Анниця докладала, а Штефан знов важив на руці. Нарешті бесаги виважені, завішені на кілку, хату опоряджено, все готове. Лягають спати. Там того спання буде — от, аби очима кліпнути. Як у верхах сидять ґазди, то май опівночі встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив ґаздиня дівкам волосє опо-рєдит, то вже, диви си, чєс і до церкви.
А церква — уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами і паламар з тою ж гієрархією вже доклали рук, що й самі любуються тепер на свою роботу.
Днина обіцяла бути файною. Добрим світлом розсипалося сонце по ясній зелені трав, грало на ніжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: "Бачили ми, бачили... бачили не раз... Ще й не те ми бачили... ого..."
Вже починала з’їздитися гуцулія. По всіх плаях і плаївках зачервонілися сардаки, фустки, мов по величезнім зеленім мурашковінню порозповзалися черлені комашки. І обличчя у всіх радісні, веселі, кричать усі дзвінко та голосно, цілуються моцно, зі смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви — тілько їх напрєтало си.
Паламар навив цілий оберемок витиць і тепер продає; люди купують, ліплять на паскєвники. Обділюються всі взаємно дорою з приговорами, з бажаннями всього найкращого, з ласкавими усміхами, цілуючи одно одного по руках.
Маруся стояла на узгір’ю, і в неї аж дух захоплювало. Перший раз в життю бачила вона таку картину, і хотілося самій упасти на коня, крикнути так, як оті гуцульські амазонки, і летіти, летіти, щоб вітер у вухах свистів, щоб іскрами з-під копит дорогу собі освічувати.
Але найцікавіше було ще впереді: се два багачі найбільші криворівські. Один по цей бік ріки сидить, а другий на там-тім боці, але до бері їм разом. І щороку, як сусіди, ставлять вони паски рядом, разом їх ксьондз святить, разом зав’язують у бесаги, разом сідають на коней — і от тут вже починається.
І хоч усі зайняті кожний собою, але в ту хвилину, коли тихим кроком виїздять на дорогу Харук з Якіб’юком, — все зупиняється і завмирає. Заповняють цминтар, лізуть на во-ринє, на верби і то не хлопчища, а ґазди; дерево ломиться, все, що йде-ще дорогою, стає осторонь: то значить Харук з Якіб’юком женуть! Але як!.. Очі рогом у коней лізуть, нім вони цей кавальчик до бері перелетять.
От і тепер... Не спішачися, по-ґаздівськи зав’єзують у фустки багачі свою свєкість — але моцно! Бо зара’ не буде вже чєсу дивити си за пасков. А якби згубив — ого! Сміху було би на ціле село — та де! На цілі гори!
Зав’язали. Перекинулися словом-двома — от так, про що-будь. Відтак приклякнув кожний, повагом, не кваплячися.
Ідуть... Зводять коней на дорогу, бо церква повисоку. Один другого ґречно вперед пропускає...
От уже на дорозі... Подали один одному руки. Останнім нервовим поглядом пробігають кожний по своїм рєді: чи все в порядку, чи не сповзе тарниця, чи не станеться прички якої. А потім — мовби сила неземна підкидає їх обох — зскакують на сідла один з другим. Рвонули коні! Каміння, болото бризнули з-під копит. По товпі мороз пробіг. Гейкають, присідають, кричать щось незрозуміле для самих себе.