— Ось тут ваша помилочка. Правду можна добути лише через муку. Правда — хитра бестія, вона хова-ється за безвинним поглядом, лагідною усмішечкою. Правда — шлюха, котра розраховує, що всі повірять сльо-зам і стогонам, клятвам у вірності і запевненням у щирості. Наші органи переконалися, що правдива суть лю-дини захована у безодні єства, під нагромадженням історичного лахміття традицій, морально-етичних кодексів, релігійних містифікацій. Лише страждання й мука може змести всю цю надбудову і оголити правду. Апологети лібералізму впродовж віків пудрили мізки численним поколінням солоденькими заповідями про братерство, любов і подібну муру. Лише доктрина Маркса–Троцького–Сталіна та братерське вчення Гітлера зуміли розпі-знати містифікацію плутократів і релігійних циніків. Коротше, не сумнівайтеся: ми будемо знати правду про вас і ваших господарів. Попереджую ще раз: прокурор дав дозвіл на застосування до всіх вас фізичних та пси-хічних засобів впливу.
— І що це означає?
— Побачите. У вас нема потреби… доки не пізно… признатися?
— У чому?
— В обмані органів слідства.
— Я казала тільки правду.
— Ну що ж. Я все зробив, що міг. Ви не повинні скаржитися, що я не попереджував…"
(Кінець стенограми).
***
СТЕНОГРАМА ДОПИТУ ЗАТРИМАНОЇ КАТЕРИНИ САМІЙЛЕНКО
"Допит провів старший слідчий Міністерства Державної Безпеки Української Комуністичної Республіки Олексій Громов.
— Добрий день, громадянине слідчий!
— Стань у той кут!
— Зніміть з мене наручники. Навіщо мене в них закували? Я не збираюся на когось нападати. Крім того, я жінка.
— Стань у той кут. І закрий пащу. Будеш відповідати лише тоді, коли я запитаю. Наручників не зніму, доки не зрозумієш, куди потрапила.
— Я вже починаю розуміти.
— Тим краще.
— Дозвольте мені сісти. Адже ви мужчина, лицар…
— Заткнись, суко. Я тобі покажу лицаря. Стоятимеш як миленька і день, і ніч. Доки я не відправлю тебе в камеру.
— Ваш колега все-таки дозволяв мені сидіти. І не велів одягати наручники. Невже Революція відбулася для того, щоб до влади прийшли ще жорстокіші монстри, ніж при самодержавстві?
— Ти підписала свій вирок, падла, цими словами. Мій колега просто тюхтій! Таких, як ти, треба випалю-вати нещадно, як отруйну траву. Відповідай коротко… і лише на запитання. Твоє прізвище?
— Самійленко.
— Ім’я?
— Катерина.
— По батькові?
— Іванівна.
— Рік народження?
— Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий.
— Кажи правду, суко! Рік народження?
— Тисяча вісімсот п’ятдесят четвертий. Ой! Як ви смієте? Як ви можете бити жінку?
— Ти не жінка! Ти класовий ворог. Ти агент контрреволюційних сил. Я з тебе виб’ю визнання! Кажи, стерво, де вас викинули?
— Звідки викинули?
— З літака, суко! Де ви приземлилися? Як потрапили на територію Видубицького заповідника?
— Я вже розповідала. Відбувався експеримент у часі. Ми потрапили у вашу сферу випадково.
— Я тобі покажу сферу, мать твою перемать! Я з тобою такий експеримент проведу, що…
— Ох! Припиніть! Майте ж хоч крихту совісті! Я беззахисна черниця, а ви — сильний мужчина! Невже перебування в цих органах перетворило вас у механізм?
— Ах ти, авантюристко! Ще й філософію розводиш? Ось тобі, ось тобі, щоб не була такою розумною! Цить! Не галасуй! Це ще лише квіточки, ягідки — попереду!
— Краще вбийте мене одразу, жорстокий чоловіче! Мені соромно, що я народилася подібною до гомо сапієнс!
— Ха-ха-ха! Ну й ідіотів готують розвіднички за бугром! Не інакше — буддійська школа! Філософські сентенції, атака на сумління! Гомо та ще й сапієнс! Слухай ти, шлюха! Наш мудрий вождь Троцький і його вір-ний учень Сталін давно розгадали психологічну диверсію тисячолітніх паразитів — перетворити людей у сли-нявих наївняків, а потім осідлати їх і експлуатувати. Ми готуємо орден безжальних воїнів, а не проповідників царства небесного. Мене не цікавлять твої марення про інші світи, про мандри в часі. Твої супутники вже роз-кололися і все розповіли. Отже, признавайся: хто ваші господарі, коли й куди вас викинули?
— Чому ви не хочете прийняти мої слова хоча б як версію? Спробуйте цю версію відпрацювати вичерп-но… спробуйте спіймати мене на алогічності… і тоді ви побачите, що…
— Заткнись! Я сам себе не поважатиму, якщо слухатиму подібні вигадки. За кого ти мене вважаєш?
— Але ж ви були присутні на зустрічі з ученими. Академік аналізував багато наших речей і…
— Бачив я таких академіків у труні в білих пантофлях. Чуєш, падла? Потрапить він сюди, буде говорити те, що я звелю! Таких академіків через мої руки пройшло сотні. Де вони тепер? Про те знає земелька тундри!
— Боже! Яка ж ви страшна потвора! Я відмовляюся говорити з вами. Мені важко дихати з вами одним повітрям! Ой! Ой!
— Ось тобі! Ось тобі! Так я для тебе потвора? Я для тебе монстр? Признавайся — хто твій господар? Вставай! Не прикидайся благородною дівицею, дворянська сучко! Вставай, кому кажу? Гм. Вона справді без-тямна. Сопля, а не жінка! Гей, сержант! Тягни її в камеру. Хай лікар приведе її до тями. А потім вкинеш до ка-мери. Та зніми наручники. А тепер — марш…"
(Кінець стенограми).
***
— Юліано… Юліано… Ти чуєш мене? Отямся, Юліано…
— Хто це?
— Громовиця. Твоя подруга.
— Де я?
— Ми в камері. У в’язниці, Юліано. Спочатку нас роз’єднали, а ось тепер тебе вкинули до моєї камери. Ти побита, знівечена. Хто тебе так? За що?
— Боже мій… Громовице… Знову цей страшний сон… А я мандрувала знову під променями Блакитного Світила… Дивні польоти, зустрічі… Наша космічна казка… В який жорстокий лабіринт ми потрапили, подру-го. Хто допоможе нам визволитися?
Галя поклала голову подруги собі на коліна, пестила її чоло, щоки.
— Заспокойся, Юліано. Заспокойся. Нам треба зосередитися і зрозуміти, як діяти.
Марія-Юліана розплющила очі, ледь-ледь підвелася па лікоть, оглядаючи камеру. Тьмяна лампочка в за-ґратованому віконечку, металеві двері, дощана підлога. Біля дверей — "параша", дерев’яне відро з водою. За ґратами — сутінки, кілька зірок на темно-синьому тлі неба. Звідти долинає ніжне туркотіння голубів.
— То справді голуби, Громовице? Чи мені ввижається?
— Голуби, Юліано, вдень вони навіть сідали на підвіконня. Я їм сипала крихти хліба.