Читаю Коран. Яка це приголомщуюча, жорстока й чудова книга! Магомет (правильніше Мухам-мад), виявляється, не писав її, а диктував. Одержимий якимись припадками (мабуть, епілепсії), він впадав у священний транс і вигукував слова, які йшли ніби від самого Аллаха. Слова записувалися і згодом склали Коран.
Кожна сура (уривок, вірш) починається словами "в ім'я Аллаха милостивого, милосердного". Проте яка в них різноманітність! Чого варті самі лише назви сур: "Той, що загорнувся", "Насупився", "Той, що обважує", "Хіба ми не розкрили..." Одна сура яскравіша за іншу, шаленіша, виразніша.
Це насамперед чудова поезія. Випишу, наприклад, повністю мою улюблену дев'яносто сьому суру "Могутність":
В ім'я Аллаха милостивого, милосердного! Воістину Ми дарували його в ніч могутності!
А що дасть тобі знати, що таке ніч могутності? Ніч могутності краща від тисячі місяців. Зіходять ангели і дух у неї з дозволу Господа їх
для різних повелінь.
Вона — світ до сходу зорі!
Читаю — і підкорений шаленством натхненного повчання. Яка величність у цьому риторичному питанні: "А що дасть тобі знати?.." До речі, таке питання раз у раз зустрічається на сторінках Корану.
(Висновок для себе: урок, щоб справити враження, повинен бути насамперед натхненним. Емоційність тут важливіша за ясність. Не біда, коли щось залишиться ніби в тумані: це створює відчуття неосяжності всього, що не сказане).
А ось початок сотої сури, "Ті, що мчать":
Клянусь тими, що мчать, задихаючись,
І викрешують іскри,
І нападають на світанні...
Здавалося б, "ті, що мчать" повинні бути вершниками на конях — наша європейська свідомість одразу підказує нам цей образ. А ось деякі дослідники схиляються до думки, що "ті, що мчать" — не що інше, як верблюжий загін Мухаммада! Які повинні бути ці верблюди і як вони повинні мчати, щоб викрешувати іскри? І чи потрібен тут реалізм?
П'ятдесят четверта сура ("Місяць") починається нищівним своєю силою рядком:
Настала година, і розколовся місяць...
Читав це вчора увечері. З острахом подивився у вікно. Місяць був на місці, й це мене трохи втішило.
Цікаво, що сказало б моє начальство, якби знало, що я захопився Кораном? Боюся, що воно прислало б до мене психіатра...
Я взагалі часто собі уявляю, хто і що про мене говорить позаочі. Інколи виголошую за них цілі монологи. Очевидно, таки я помиляюся. Балакають про мене і гірше і краще, ніж я собі це уявив.
Бувають слова містичні, не слова, а зв'язки асоціацій. Наприклад, "кібернетика".
Я сам, завідуючий кафедрою кібернетики, не знаю, що це слово означає.
Свого часу — більш як двадцять років тому — слово "кібернетика" було лайливим. "Наскрізь хибна, буржуазна лженаука". Пам'ятаю, як мене в свій час ганили за одну з моїх статей, де я спробував описати за допомогою диференційних рівнянь спільну роботу людини й машини. Головний доказ проти мене був: "Це якась кібернетика!" Я був упевнений у своїй правоті, але цей доказ якось на мене подіяв, примусив виправдуватися. В тому, що кібернетика погана, я не сумнівався, думав лише, що моя робота до неї не має відношення...
Відтоді багато чого змінилося, і слово "кібернетика" змінило свій колір на діаметрально протилежний. Кібернетикою клянуться й божаться, відмінюють її за всіма відмінками (між іншим, найохочіше саме ті, які її свого часу викорінювали), і вже нав'язло це слово в зубах, і соромно його вимовляти. На моїй кафедрі займаються пристосуванням математики до різних завдань управління, проте саме слово "кібернетика" вживати уникають. Мені навіть здається, що твердо знають, що таке кібернетика, лише профани і журналісти, які захлинаються од захоплення від одного звуку цього слова.
Однак існування нашої кафедри осмислене. Під модним прапором тріскучого слова виявилося можливим створити хороший колектив, переконати начальство, що студентам потрібна висока математична культура, ввести в навчальний план низку нових дисциплін, тримаючи рівень викладання врівні з переднім краєм науки. Для тих студентів, які здібні й хочуть вчитися, це корисно, для інших байдуже.
Кафедра клекоче. Тісне, хоча й високе приміщення, поламані меблі, скупченість. На великій перерві ґвалт, як на пташиному базарі. Ведуться розмови на методичні теми: лектори дають вказівки асистентам. Тут-таки штовхаються дипломники з паперовими стрічками — результатами машинних розрахунків, цими стрічками вони обмотані з ніг до голови. Тут-таки двієчники — перездають свої хвости. Тут-таки: "Що дають? Де купили?" В буфеті вобла — ажіотаж, біжать туди, вже закінчилася...
Після години, проведеної в цьому бедламі, голова болить, як від чаду. До речі, сучасні люди не знають, що таке чад. Багато з них ніколи не бачили гасової лампи. Діти на вулиці збігаються дивитися на коня, як ми колись збігалися дивитись на перші автомобілі...
Уривки розмов:
— Геть вимотаєшся на цих заняттях. Шкідливе виробництво. Уявіть собі актора, якому треба грати по шість вистав на день. Та він не витримає, збожеволіє.
— А ми хронічно божеволіємо, але ніяк остаточно не збожеволіємо. Скоро нас усіх оптом відправлять у божевільню. Палата кібернетики.
— І якого біса ми тут стирчимо? У будь-якому НДІ в сто разів легше. Тиша, бібліотечні дні...
— Зате там стояча вода, а в нас проточна. Студенти — наш порятунок.
— Думаю, наша любов до студентів аж ніяк не взаємна.
— Вічна історія. Батьки і діти.
Подумати лише: ця молодь — батьки! Мені вже треба вважати себе не інакше як прадідом.
Сьогодні закінчилися лекції.
Ніна в хмарі квітів. Щасливе піднесене обличчя.
І знову, вже вкотре, розпушуються тополі. Тополиний пух завжди порівнюють зі снігом. Сьогодні я вперше помітив, що це "зворотний сніг". Більшість пушинок летять не вниз, а вгору; решта майорить у повітрі. Як же вони, врешті-решт, приземляються?
Уві сні я бачив Ніну. Здійснивши свою мрію, поклав їй голову на коліна. Ніна гладила мене по голові. Я відчував ці сухі, тонкі, улюблені руки на своїй голові і був безмежно щасливий. Вві сні я не був лисий: ці руки не ковзали, а, ледь затинаючись, рухались по моєму волоссі, нібито їм щось заважало, можливо, кучері? Так, уві сні я був навіть кучерявий, чого ніколи не було в житті...