Згадав епізод: зустріч у поліклініці з професором К., старим, колишнім генералом, нині глибоким відставником. Він ніс своє тіло на огляд до терапевта, скуто пересуваючись, ніби стриножений. На прийом, його записувала сестра, маленька й ладненька, як райське яблучко, в коробчастій шапочці на стоячих кучерях. Записуючись, К. не зміг згадати свого прізвища. Вона дивилася на нього ввічливо, але насмішкувато великими вологими сірими очима. Я, стоячи позаду в черзі, підказав йому його прізвище. Він подякував мені. Те, що він сказав услід за тим, мене вразило. Він сказав: "За життя я був іще нічого..."
І як тут не згадаєш Гоголя:
"Грізна, страшна грядуща попереду старість, і нічого не віддає назад, і навпаки! Могила милосердніша від неї, на могилі напишеться: "Тут похована людина",— але нічого не прочитаєш у холодних, нечутливих рисах нелюдської старості".
Боже! Чи варто мені продовжувати моє життя, що так затяглося?
Поки що іще читаю лекції. Поки що радію цвіріньканню горобців. Поки що іще пам'ятаю своє прізвище. Поки що люблю Ніну — хочу жити. Коли всього цього не буде — жити не хочу.
Але як знайти межу, за якою життя вже безглузде? Як через неї не перемахнути?
Тягар прожитих років висить на мені не лише фізично, а й морально.
Відходять реалії минулого. Відходять люди, які ці реалії знали.
Читаєш книжку — в ній текст пісеньки, популярної в роки моєї юності. Для мене вона співає, для інших мовчить, читається лише очима.
Моє минуле співає для мене одного. Немає нікого в живих, хто знав мене хлопчиком.
Час не йде — слово "йде" натякає на якийсь горизонтальний рух. Час падає, провалюється, безперервно пришвидшуючи своє падіння. Від цього пришвидшення в мене голова йде обертом.
Куди я падаю? Мабуть, у смерть.
Смерть ми самі собі уявляємо як щось урочисте, якусь межу, рубіж. Можливо, це не так. Можливо, смерть — це стан, який продовжується, щось перманентне.
Раніше не було людини, яка б пережила свою смерть (привиди не беруться до уваги). Тепер реаніматори просто й буденно виводять людей із стану клінічної смерті. І сама смерть втратила урочистість, побуденнішала.
Мені, як кажуть газетярі, довелося побесідувати зі старим, який уже один раз помер. Тобто був у стані клінічної смерті і був виведений з неї бригадою реаніматорів. Старий, наш інститутський столяр, п'яниця й халтурник, після клінічної смерті був таким самим, як і до неї. Його давно збиралися звільнити за пияцтво, але тепер якось соромилися: все-таки померла людина. Після смерті він став практично невразливим і працювати перестав остаточно. Днями він прийшов до нас у лабораторію і почав вимагати, щоб йому дали "фільтор".
— Навіщо вам фільтр, Іване Трохимовичу? — поцікавився я.
— Проганяти політуру. Я її, вважай, за все життя три цистерни випив, а тепер, після клінічної, побоююсь.
— А як ви після того почуваєтесь? — запитав я з природною цікавістю.
— Добре почуваюся,— сказав він упевнено.— Якщо помирав, та не помер, вік житиму. Так я невістці й заявив. Не звільниться вам після мене кімната, я вічний житель.
— І як воно вмирати? Не страшно? — запитав я.
'— Ніскілечки не страшно. Бульк — і все. Як муху проковтнув.
Поки я розмірковував над почутим свідченням з того світу, він швидко зорієнтувався і попросив у мене на пляшку. Я, певна річ, дав. Про фільтр він одразу забув. Через півгодини чи через годину я його зустрів у коридорі вже п'яного. Він ішов, урочисто похитуючись, і співав: "Христосе воскресе із мйортвих..." Чомусь мене дратувало це "йо" в слові "мертвих". Стара людина, він повинен був би пам'ятати, як це слово вимовляється.
— Мертвих, а не мйортвих,— сказав я йому.
— Що? — не зрозумів він.
Дитинство моє. Заутреня.
Одною з головних радощів мого дитинства були свята з їхніми традиціями: різдво з ялинкою, зелені свята з берізками і найбільше, найперше з усіх — Великдень. Нас, дітей, будили серед ночі, ошатно вдягали і вели в гімназичну домову церкву. У мене ошатними були косоворотки, шовкові, блискучі, червона, синя, голуба, і оксамитові шаровари, заправлені в сап'янові чобітки. До косоворотки був шовковий кручений пасок з китицями, з якого суворо заборонялося висотувати нитки (я все-таки їх висотував). Сест'ри-близ-нюки Надя і Люба в білих серпанкових платтячках з кольоровими атласними бантами, в білих тупоносих черевичках, у білих панчішках. Волосся розпущене, збоку бант. Нинішні дівчатка носять бант ззаду чи вгорі, збоку ніколи.
Сестри були старші від мене на два роки. Вони називали мене Кока, а коли сердилися — Кокса. Писали на стіні: "Кокса дурень".
Старшою за них була ще одна сестра, Віра. Тієї я не пам'ятаю, вона ще маленькою померла від дифтериту.
Страшна тоді була ця хвороба — дифтерит. Саме слово звучало смертю. Розповідали, що коли знаменитого лікаря Раухфуса запитували: "Чим ви лікуєте дифтерит?"— він відповідав: "Домовинами"...
Тепер дифтериту немає, а дифтерія — рідкісна хвороба, майже виключена завдяки щепленням, і вона виліковна. Коли я роздумую про марність науки (а таке буває, і нерідко), я згадую про "домовини" лікаря Раухфуса і змушений стати на коліна перед цією самою наукою.
Як трансформувалися за мій довгий вік реалії побуту, зникли одні, з'явилися інші. Теперішні діти не цілком розуміють, скажімо, "Мийдодіра" Чуковського: "Я за свічку — свічка в пічку!", "Хочу я напитись чаю, але що це? Сам не знаю! Самовар мій, повний вщерть, утікає шкереберть!", "Враз із маминої спальні, кривоногий і кульгавий, вибігає умивальник..." Відійшли в небуття не лише самовар і умивальник, але й спальня (та ще й мамина). Невже через півстоліття діти так само не розумітимуть, що таке телевізор?
Пам'ятаю, як хлопчиком, років десяти-дванад-цяти, я вперше побачив автомобіль (тоді казали "мотор"). Хлопчики вибігали з підворіть, кричали: "Мотор іде!" Я також біг, кричав і вдихав п'янкий запах бензину (тепер сказали б "вихлопних газів"). Але той запах зовсім не був схожий на нинішній. Можливо, тоді, в перших двигунах внутрішнього згорання, застосовувався не сьогоднішній погано очищений бензин, а інший, близький за формулою до нашого авіаційного. Одного разу на аеродромі я потрапив у струмінь цього запаху і просто очманів: з такою п'янкою силою накинулося на мене дитинство!