Розмірковую про вищу освіту, про її долі і перспективи. Власне, про вищу технічну освіту (лише в ній я відносно компетентний).
Мені здається, що, ганяючись за масовістю, ми щось тут втратили. Намітилася інфляція вищої освіти. Щось на зразок грошової реформи тут необхідне.
Мені важко про це судити, не маючи фактів, але, по-моєму, такої кількості спеціалістів, яку щорічно випускають втузи по всій країні, народному господарству не потрібно. Диплом інженера у нас знецінений. Кваліфікований робітник одержує більше, ніж інженер, це тривожна ознака.
Той набір знань, який ми даємо студенту, для більшості наших учнів надмірний, для меншості, навпаки, малий. Інженер на виробництві, як правило, обходиться без високої науки. Йому потрібні зовсім інші знання й навички (організатора, постачальника). З наших поганих студентів нерідко виходять ділові інженери.
Меншість наших випускників потрапляють на наукову роботу, і для них обсяг наукових знань, одержаний в інституті, вкрай недостатній.
Тих і інших ми стрижемо під один гребінець, готуємо за одною програмою однакову кількість років. Ні тих, ні інших ми не вчимо самостійно набувати знань із книжок, а це найважливіше в наш час, коли будь-який запас готових знань через п'ять-десять років стає застарілим.
Усе це наводить на думку (десь вона вже висловлювалася), що вищу освіту треба було робити дво-ступінчатою. Підвищену наукову підготовку давати лише тим, хто має (і ділом зумів довести) здібності, покликання і старанність до наукової роботи. Таких фахівців треба готувати не валовим, а штучним методом. Для цього потрібно різко зменшити число студентів у групі і навантаження викладача. Там, де йдеться про твори мистецтва, масова штамповка безглузда. Фахівець високої кваліфікації — такий самий твір мистецтва.
Спілкування викладача зі студентом повинне бути індивідуальним, а не знеособленим. Ніщо так не формує особу учня, як щедрі, не обмежені часом бесіди з наставником. Для цього той і другий повинні мати час.
Процес навчання треба зробити привільним і радісним. Як цього досягти? Не зовсім ясно. Риси цього привілля інколи помічаються. Хороша лекція — завжди свято. Число лекцій слід обмежити, давати студентам можливість самостійно вивчати предмет за книжками.
Наша сучасна система контролю (екзамени) з жорстокими вимогами до пам'яті студентів найбільше страшна тим, що вона придушує природну допитливість юної особи. Згадаймо павлов-ський рефлекс "що таке?". Собака, особливо молода, зустрічаючись з незнайомим предметом, намагається його обнюхати, обстежити. У більшості наших студентів цей рефлекс знищено. Вони не тільки не допитливі — вони люто відштовхують від себе будь-яку інформацію. Викладач, який подає їм додаткові відомості, стає їхнім особистим ворогом. Ще б пак — він збільшує обсяг того, що треба завчити і відтарабанити на екзамені. Зовсім неправильним я вважаю звичай (заведений майже скрізь) вимагати від студента, аби він відповідав на екзамені увесь матеріал напам'ять, без довідників, конспектів. Такий екзамен перетворюється в безглузду процедуру, принизливу для обох сторін.
Особливо ненависна мені манера деяких викладачів читати лекції, не відриваючись од конспекту, а на екзамені вимагати від студента все напам'ять. Слава богу, у нас на кафедрі такої огидної практики немає. Наші лектори (вид франтуватості!) виходять до дошки, не маючи в руках не лише конспекту, а й узагалі нічого ("Кругом живіт та ноги",— каже Маркін словами Зощенка).
Що стосується екзамену, то мою вільну позицію поділяють не всі.
На мою думку, ідеально було б, якби студент на екзамені, користуючись будь-якими посібниками, продемонстрував своє вміння прикласти дану науку до вирішення реального завдання. Адже саме цього вимагатиме в нього життя!
Мені заперечують: на такий екзамен піде занадто багато часу. Мабуть, у цьому вони мають рацію. Але що значить "занадто багато часу"? Чи можна сказати, що письменник витратив на свій роман занадто багато часу? Або художник на картину?
Мені самому, коли я від вільних мрій переходжу до реальної дійсності, незрозуміло тут багато питань.
Можливо, не можна поєднати масовість навчання з його індивідуальністю? Але ж усе наше життя — ланцюг спроб поєднати те, що не поєднується. Цілком нам це не вдається, проте частково — так. Дивовижно, що навіть за вкрай недосконалої системи навчання ми все ж вирощуємо якусь кількість повноцінних фахівців. Очевидно, це саме ті, яких би ми відібрали у групи підвищеної підготовки, якби такі групи існували. Але тоді ми змогли б приділити кожному з них більше уваги.
Кілька слів про процедуру прийому до вузу: у своєму теперішньому вигляді вона негодяща і своєї функції відбору найдостойніших не виконує. Перевіряється не розвиток, не здібності, а (в кращому випадку) ступінь нахапаності. В результаті — фіктивний відбір, випадковий прийом. Потрапити до вузу досить важко, але це останнє зусилля. Будучи прийнятим, студент незалежно від своїх якостей (обдарованості, сумлінності, покликання), як правило, вуз закінчує. Звідси квіти блату. Батьки із шкури вилізуть, аби лиш їхнє чадо було прийняте.
У нашому інституті, як і в переважній більшості інших, немає ні хабарів, ні прямого підкупу, зате досить часто "підкуп знайомства". Потрапляють не найдостойніші (їх однаково відібрати неможливо), а ті, в кого вдалі зв'язки.
Знову напрошується неоригінальна думка про "прийом з запасом", коли прийняті вважаються лише кандидатами в студенти і повинні на ділі довести своє право навчатися у вузі. Доцільність такого заходу очевидна, але заперечення традиційне: дорого! Та чи не дорожче коштує випуск неповноцінних спеціалістів, які п'ять років училися з примусу і мали глибоку відразу до будь-яких знань, будь-якої праці?
А втім, цілком імовірно, що у всіх цих міркуваннях я й не маю рації. Завжди легше критикувати, ніж робити.
Одне незаперечне: треба шукати нові форми вищої освіти, експериментувати, пробувати. Та все це вже без мене. Я старий.
Говорив з Ніною по телефону. Далекий дорогий голос із легким надломом на голосних, з чіткими закінченнями слів. Був тимчасово щасливий. Добре, що по телефону не видно облич. Моє було б найвищою мірою не надихаючим.