— Чому не в ліжку? — запитала я грізно, лаконічністю та інтонацією наслідуючи Олександра Григоровича.
— Мамо, мені треба повідомити тобі щось незвичайне.
Здається, це фраза з Чапека. Димка останнім часом читає дуже багато і весь аж димиться цитатами. Теж мені домашній Льова Маркін!
— Що ж таке незвичайне ти хочеш мені повідомити?
— Можливо, це підло з мого боку — виступати в ролі донощика, та я все-таки виступлю. Олександр Григорович закохався.
— В кого?
— В якусь жінку чи дівчину. Він сказав їй сьогодні по телефону "кохана". Потім звелів нам з Іваном лягати спати, а сам пішов з нею кудись, судячи з телефонної розмови — в кіно.
Мене завжди вражає книжність і сформованість Димчиної мови. Професор!
— Слухай, любий, іди собі спати і викинь з голови ці дурниці.
Димка заридав.
— Дурниці! Знайшла дурниці! А якщо Олександр Григорович одружиться, хто нам варитиме обід?
— Ну, я буду.
— Ага!! Хіба ти вмієш так варити борщ, як він?
— Навчусь і варитиму. Подумаєш, мистецтво! — сказала я нігілістично.
Димка заридав ще дужче.
— І взагалі! Справа не в борщі! Хіба ти можеш нам його замінити! Хлопчикам потрібен чоловічий вплив.
Я обійняла його за худу спинку.
— Ну-ну, маленький, не засмучуйся. Може, він ще не одружиться.
— Ти так думаєш? — з проблиском гіркої надії вигукнув Димка.
— Цілком можливо. Не кожне кохання закінчується одруженням.
У Димки текло з носа, я його витерла своєю хустинкою. Він був дуже задоволений і запитав:
— Французькі?
Я не зразу зрозуміла, що це він про парфуми.
— Наші,— відповіла я.
— Також пристойна продукція.
Взагалі, він заспокоївся, і я відвела його в хлопчатник. Іван спав розкішно, в моїй піжамі (після великих потрясінь це йому дозволяється). Богатирські груди здіймалися.
— Гей, Іване! — гукнув Димка.
Іван вмить прокинувся. Як правило, його розбудити важко, хоч з гармати стріляй.
— Ну як? — запитав він, протираючи очі.
— Олександр Григорович, цілком можливо, не одружиться,— сказав Димка.
— Не одружиться? — підстрибнув Іван.— Оце здорово!
Тут вони обидва заходилися стрибати по Івановій тахті і горлати дурнуватими голосами:
—: Не одружиться, не одружиться, ура, ура, ура!
Пружини так і стогнали. Я намагалася припинити цю радість суворим окликом — нічого не вийшло. Тоді я підійшла до буфета, вийняла за ріжечки дві цукерки "Ведмедик клишоногий" і, тримаючи їх у простягнутій руці, підійшла до тахти. Стрибки і крики порідшали і поступово зовсім припинилися.
— Мамо, це нам? — з несміливим захватом запитав Іван.
— Вам, якщо вгомонитесь.
— Ми вже.
— Олександр Григорович,— нагадав Димка,— не дозволяє їсти цукерки після чищення зубів.
— А ми йому не скажемо.
За цей педагогічний прорахунок я одразу назвала себе Песталоцці (ім'ям цього великого педагога ми з Сайкіним перекидаємось, коли викриваємо один одного в помилках виховання). Хлопчики натхненно вхопилися за цукерки, розгорнули їх, тут-таки встигли побитися за обгортки, але малою бійкою. Заспокоїлися, поїдаючи цукерки.
— Яв цьому "Ведмедику" найбільше люблю вафельну прокладку,— казав Іван.— Мамо, а він справді не одружиться?
— Думаю, що ні,— збрехала я, вимкнула світло й пішла до себе.
Ох, якщо Сайкін і справді одружиться, як же я їх розбещу...
Олександр Григорович повернувся пізно, до мене зайти не зволив, ліг спати. Другого дня був похмурий, мовчазний. Я ні про що не питала. Розмова відбулася на третій день.
— Між іншим,— сказав він, постукуючи носком кеда по підлозі,— ці негідники вже тобі набазікали, а ти робиш вигляд, що нічого не сталося.
— Так воно й є. Поки що ніби нічого не сталося.
— Ні, сталося. Можна, я її приведу сюди? Познайомитись, а не зовсім.
— Звичайно, можна.
Домовилися про день. Я наготувала частування (звичайно, куплене — на домашнє в мене не вистачає ні часу, ні вміння), примусила Димку з Іваном добре вимийсь і після цього заборонила їм виходити надвір.
— Мамо, на хвилиночку! — канючив Димка.
— На дві хвилиночки! — вторував йому Іван.
— Ні на півхвилинки!
— А на секунду? — запитав Димка.
Я розсердилася і сказала низьким голосом, імітуючи чоловічий вплив:
— Що за базар? Слухатись незаперечно!
Хлопчики послухалися й пішли на кухню. Незабаром звідти почулися огидні суперечки. Іван щось канючив, а Димка йому заперечував. Кілька разів до мене долинуло улюблене слово "дурень". Я проти нього не заперечую, слава богу, що не гірше. Я читала книгу, та не могла зосередитись. Коли канючення і обмін "дурнями" перейшло в плач і гуркіт речей, я вийшла на кухню й побачила, що куплений мною шикарний торт розтерзаний. Димка з Іваном виколупали з нього всі чотири шоколадинки на ріжках, а тепер билися за п'яту, центральну. Билися, обливаючись слізьми. Побачивши мене, вони підбігли до мене і вчепилися в мою святкову кофту, одразу забруднивши її шоколадом і кремом.
— А Димочці завжди все найкраще припадає! — ридав Іван.— Я в цій сім'ї як чужий!
— Мамо, слово честі... — скиглив Димка.
— Ти з'їв центральну? — суворо запитала я.
— Так, я з'їв, але справедливо. Він не згоден, що п'ять — число непарне, і тому на два не ділиться.
— Зате ви ділитесь, пройдисвіти, архарівці!
— Роззява Омелян і злодій Антошка,— послужливо підказав Димка, який тільки-но прочитав "Мертві душі".
Тут рипнули вхідні двері, і зайшли Сайкін з дівчиною.
— Знайомтеся. Це мама, а це Катя. А ці двоє — мої молодші негідники. Ти вже їх знаєш з розповідей.
Дівчина була світла, тендітна, як морська голка. На заналих матових щоках легенькі плями рум'янцю. Негусте волосся не падало на плечі, а здіймалося, як у невагомості. Вона подала мені тонку холодну руку.
— Мелітонова Катя.
— Дуже приємно,— відповіла я.— Мене звати Ніна Гнатівна.
— Дуже приємно,— слухняно повторила вона. Тут я помітила, що Сайкін з жахом дивиться
на мою кофту. Голубий мохер мав чіткі сліди шоколадних пальців.
— Дозвольте відрекомендуватися,— сказав Димка по-книжному, але відрекомендовуватися не став.
— І я також,— сказав Іван.
Обидва вони були замурзані шоколадом до вух і вище. Олександр Григорович метнув на них погляд громовержця, і вони негайно зникли.
— Я приготую чай, а ви поки що поговоріть,— сказав Сайкін тоном, що не допускає заперечень.